Актуально:      Фронтовий щоденник     

Клітка

Серед постійних обстрілів буває і затишшя. На плечах ніби полегшення, а в душі - камінь десь росте та набирає вагу. Момент, коли є час і поспілкуватись, або просто скинути бронік і нарешті відпочити. Фізично.

Та доки жива людина і при свідомості, вона - раба своїх думок. Думки про наболіле завжди домінують, а це і є той камінь на душі. Тому тут, на передку, перевагу віддаєш спілкуванню.

З Іваном - своїм побратимом, познайомився ще наприкінці літа минулого року. Зустрілись випадково в центрі Дубно. Він повертався з відпустки «на передок». Ще на початку за ті кілька хвилин, що залишались до відправлення київської маршрутки, зрозумів: переді мною досить цікава людина. Та… помилився. Ні, не в побратимові, а у оцінці, в слові "цікава", бо воно занадто бідне для розуміння.

І ось тепер, відколи разом з іншими поділяємо своє життя на «нульовці», на звичні речі вже не звертаєш уваги. Бо всі ми тут - побратими. Живемо один для одного. Проте, бідний я, бо це треба відчути: бракує слів, щоби передати ці високі почуття побратимського плеча.

Хоча Іван молодший мене на десяток літ, ця різниця не важлива. Бо звертається Іван з таким теплом у голосі - і до мене, і до всіх, хто поруч - словом «братику».

На свої 48 Іван має, на мою думку, занадто «перенасичену» біографію. Знаю, що народився в Озіїві, Млинівського району на Рівненщині. До шостого класу навчався у середній школі № 2 Млинова, потім Острозька школа- інтернат, Ровеньківське гірниче училище на Луганщині. Шахтар. Має майже двадцять років «горбу».

Не можу осягнути, навіщо Господь людині дає такі випробування у житті? Якось при спілкуванні з другом «Жуком» (позивний Івана) на моє запитання про чергову відпустку отримав відповідь, яка різонула по серцю:

- Нема до кого, Братику!

- Як? А до дружини і донечки ?

Іван підняв на мене втомлений погляд, який, не відаю як, змусив мене змовчати. Напевно тому, що і сам у житті падав, піднімався… Та у кожного з нас - людей - свій, тільки свій життєвий шлях. Іншим же видно тільки частину.

Є дві філософські категорії: причина та наслідок. Ми, напевно, так і влаштовані, що завжди міняємо їх місцями: по наслідках шукаємо причину.

Співчуваючи десь глибоко - глибоко у своєму серці, щоб вкотре не ранити своєму побратиму душу, навіть щирими, відвертими запитаннями, пробую знайти причину негараздів побратима. Та не знаходжу, - бо й сам такий!

Переконаний, що саме невидима сила нашого Творця вчасно втрутилась у нашу розмову: Іван, перевівши подих, промовив :

- Гарно пишеш. Читав твої "Записки фронтового кореспондента". Я теж пишу. Вірші.

Раніше чув від когось, що він ніби пише вірші, та лише тепер згадав про це, жалкуючи, що не взяв до уваги. Дійсно кажуть, що будь-який мистецький витвір найкращий в авторському виконанні. Вже з перших рядків, продекламованих Іваном, відчув, як кинуло в жар, гострим серпом різануло по натягнутих струнах душі, потім все тіло полетіло у безодню, перехопило подих. Переді мною сидів вже не стомлений вояк - мій побратим «Жук» - а особа не від світу цього! Ніби співоча птаха, яка нарешті вирвалася з клітки і заспівала на весь наш вояцький кубрик віршована Іванова душа. Лише декілька віршів, а я... я втратив відлік часу, здатність говорити. Наступила пауза.

- Пишеш давно?

Оговтавшись нарешті від почутого, ледь витиснув з себе.

- Напевно вже більше десяти років.

- І що, не пробував десь друкуватись?

Іван запалив цигарку.

- Друкували. У районній газеті.

- А далі ? - Запитую.

- А! - Побратим махнув рукою, - певно не вистачило мене…

Я його зрозумів сповна , бо у самого подібні проблеми. Фінансові. Тому-то й не спалахують зірки, ніби й не народились, або спалахують - і гаснуть без підтримки.

- Не тримай, братику, цих співочих пташок у клітці! Відчини і назавжди викинь від неї дверцята, бо вони повинні співати. Співати на весь світ про нашу Україну, за яку тут ти, мій бойовий побратиме, лізеш у саме пекло.

P.S.З дозволу автора його останній з віршів.

Шумлять вітри, ламають ніжні віти
Від вибухів здригається земля.
Ми стоїмо, ми - України діти
На захистку Вітчизни – ти і я.
Сьогодні бій. Пішли вперед герої
Чернігівські вчорашні пацани
Не відали вони долі такої
Та не здригнулися під мінами вони
Ліворуч – з Миколаєва солдати
Праворуч – з Рівного ведуть жорстокий бій,
Бо Україна- наша рідна мати -
На всіх одна. Тож не ламається наш стрій.
Ідуть на смерть звичайні харків’яни
Вони також під прапором УДА.
В душі у них болять страшенні рани
Всіх поєднала нас одна біда.
Сьогодні «ГРАДи» землю поливають
Киплять сніги та плавиться земля
Нема війни. Так у верхах всім кажуть
Та плаче Україна. З нею я.
Іван Жу…ов. Сектор М. 2017.

Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін ( старший) – окрема тактична група «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»

24.01.2017.

Теги: Щоденник фронтового кореспондента


Всі відео від Сектору Правди: