Корпус "Правий Сектор" Великдень

На базі свята відчуваються слабо. Душить прес недороблених справ, постійно виникають якісь нові. Переддень Великодня не став виключенням, – роботи навалилось вагон і маленький прицепчик. Хоча свято все одно заявило про себе приходом в інформаційний отця Сергія – нашого капелана 5 БАТу.

Батюшка – огрядний сивіючий чоловік з палицею, на яку відчутно опирається. Завжди привітний і спокійний. Люблю з ним говорити, бо вміє вислухати й сказати коротко й доцільно. А ще він противник заборон того, що не є гріхом в біблійному розумінні, розважливо розмірковує разом із співбесідником і не нав`язує своїх поглядів, просто направляє думку у потрібному напрямку. Каже:

- Над всіма командирами Христос – Генералісімус, а я у Нього в штабі, тому ніхто не може заборонити мені чинити Його волю.

Це він так пояснює своє рішення їхати на Піски правити великодню службу й святити паски хлопцям на передку. Хоч і було попередження, що ворог готує наступ саме в цю ніч. Знаючи лукаві звички гундяєвського війська, важко не погодитись, що так воно й буде. Але азартне бажання зняти все це дійство для ДУК-інфо переважає, тому я прошусь поїхати з ним. Могла би, звичайно, послати Костю, або Жоржа – хлопці вже були на Пісках, проте смерть Серьожі Ніколаєва ще не відступила від серця. Тому я їду разом з оператором.

Сергій приїхав на базу не у відрядження від газети, де працював. За нього попросив Макс Рокотанськи, як за друга загиблого Сифона – Антоші Кірєєва. Я не змогла відмовити. З тяжким серцем відпускала в Піски, особливо, коли записувала контактні дані рідних про всяк випадок (завжди так роблю, вже стало правилом). Трохи постояла з ними на порозі, обійняла обох – теж звичка. І тільки потім зрозуміла, що відчуваю те саме, що й у ранок перед пораненням Провідника, - непереборну тривогу. Коли Яна сказала по телефону, що є трьохсотий журналіст, відразу подумала, що хтось із цих двох, хоч на Пісках їх і було четверо. Стрибнула в машину й помчала у Красноармійськ. Поки долетіла до госпіталю, сказали, що помер Танчик – наш боєць, що їх супроводжував. А вже у кабінеті начмеда почула, що на операційному столі помер Ніколаєв. Тепер я знаю, що відчуває командир, коли гине посланий ним на передову боєць. І намагаюсь всіма силами більше ніколи не переживати таких хвилин. Молодняк без вишколу на передок не їздить. Тому мої оператори - «двоє з ларця одинакових з лиця» - Антоша й Льоша будуть сидіти на базі і заздрити старшому товаришу. Беру Жоржа, він досвідчений страйкболіст, розумник і флегматик, був на передку, в разі чого не спасує.

Виїзд на другу ночі. Отець Сергій править ще в нашій їдальні. На Всенощній людей зовсім мало, але всі дружно співають «Христос воскрес із мертвих!» Жорож знімає, він у нас всюдисущий, як справжній профі, нюхом чує, де основні події відбуваються.

О другій напівсонні, утиснені в бронежилети й каски, пакуємось в машини: у Коваля – охорона й Крук – помічник батюшки. Йому акурат напередодні виповнилось двадцять, але отець Сергій покладається на нього у капеланській службі. Туди ж сідає наш Жорж, бо у нашій «ПаніАллі» має поміститись панотець, я, Варяг – шеф жандармів 5 ОБАТу і комбат 15-го запасного Самурай, що саме на Великдень приїхав з Харкова на базу й звичайно ніяк не може пропустити нагоду побувати в Пісках. Я давно вже помітила, що Піски – це як наркотик, всіх, хто там хоч трохи повоював, тягне назад як магнітом. Самурай – не виключення. Крім того, у нього блат, адже він до свого комбатства трохи побув начальником відділу новин у тоді тільки створеному ДУК-інфо.

- Пані Алло, - строго кидає Самурай, поправляючи каску, - Ви – ззаду і це не обговорюється!

Коли мужчина говорить таким тоном, мусиш слухатись, і я покірно, хоч і неоковирно, бо бронік – то не дамський корсет, – лізу за спину Варяга на заднє сидіння нашої машинки. А сама усміхаюсь в темноті: левову частку дороги туди й назад я сидітиму таки спереду, більше того – за кермом. Боротимусь з бажанням сказати комбату: «Щоб бути послідовним в таких суворих заявах, братіку, тобі треба бути готовим самому взяти кермо». І зрештою не скажу.

Виїзд. На КПП коротка зупинка й услід: «З Богом!» Мабуть, побажання подіяло, бо кілометрів за двадцять від бази машина Коваля потрапляє в глибоку яму. Водій – ас! Колесо пробите, але авто на дорозі навіть не вильнуло. Зупинка. Наші бійці вискакують на допомогу, а ми з панотцем лишаємось в машині й з півгодини співаємо псалми. Холодно. Комбат, очевидно, народився в ліфті, бо двері машини лишив відчиненими. Отець Сергій спочатку притримував їх своїм ціпком, але тепліше не стало, довелось мені вилазити (ех, де дівається жіноча грація, коли на тобі півтора десятка кілограмів броні!), щоб ляснути дверима. Колесо поміняли, накачали. Рушаємо. Ця зупинка, цілком вірогідно, комусь врятувала життя, бо коли ми дістаємось «Равлика» – бази наших медиків кілометрів за два від Пісків, на передку вже добряче гримить, якби приїхали раніше, цілком вірогідно, трапили би під мінометний обстріл.

Проїхали КПП – смішний такий рухомий шлагбаум. Вигружаємось. Громихає близько, трохи здригається земля. Цікаво спостерігати, як хто реагує на мінометний обстріл: хтось мимоволі втягує голову в плечі, хтось, навпаки, показово сміливо їх розправляє. Мені не страшно. Думаю, це тому, що не бачила смерті поряд. Хто бачив, той більше боїться. У якийсь момент зауважую, що за мною теж спостерігають з-під тишка.

Занесли у примішення гостинці – крашанки, паски, сир, ковбасу. Тепло вітаєсь з медиками. Я зраділа, побачивши Фріду, ця молода жінка мені дуже імпонує своєю безпосередністю і щирою простотою. Вона з колегою на псевдо Сова поїть нас кавою, пригощає сиром. Тим часом отець Сергій розкладає приладдя для літургії, а хлопці шастають то надвір – то на дах, щоб подивитись, що робиться в Пісках. У всіх подумки одне питання: чи вдасться проскочити до наших туди?

Служба проходить швидко. Капелан все більше спирається на ціпок – дається взнаки доба без сну й в хлам вбита дорога, - сто кілометрів їхали чотири години. Однак ми радісно вітаємо один одного «Христос Воскрес!» і цокаємось крашанками. Обстріл тим часом не просто триває, він посилюється з кожною хвилиною. Хлопці з даху кажуть, що чутно ГРАДи й на подвір`я «Равлика» залітають осколки мін. Варяг вирішує, що далі ми не їдемо – повертаємось на базу, тому потрібно вивантажити решту гостинців і теж посвятити.

Служба продовжується надворі. Канонада метрах в трьохстах від нас. Думка «як там хлопці?» заважає молитві. Капелан – молодець! Під акомпанемент 120-х хоробро святить паски й крашанки. Поливає нас свяченою водою. По машинах. Обіймаємось з дівчатами, з хлопцями-медиками. Дорога додому – це простіше. Хоч і потомились смертельно, але видно надворі, можна хоч ями об`їхати.

В машині нас знову четверо. Мова заходить про мову. Вибачте за каламбур. Про українську й російську мову. Нас – два на два. Ми з панотцем проти Самурая з Варягом. Ці двоє – російськомовні, батюшка – україномовний, я – білінгвістична, стрибаю з мови на мову, й сама не встигаю за цим слідкувати, а треба б… Баталія жорстка. Кожен лишається при своїй думці. Я ще раз переконуюсь у міцності радянських чіпів, вживлених у наші голови. Прикро, що це – голови моїх вже тепер перевірених друзів. Ще нам тут роботи й роботи. А Христос Воскрес!