Випробування відпусткою
Я вже не спала, коли він над ранок відкрив двері своїм ключем. Втомлений, промерзлий і щасливий:
– Хоч одне свято за цей рік зустріну вдома.
Кімната наповнилась вже знайомою сумішшю запахів пороху, пального, диму та ще чогось тривожно-гіркого, так і не ідентифікованого мною. Мої схвильовані сльози залишали мокрі борозни на його небритій щоці. Діти скоріше відчули, ніж почули його присутність і непевними спросоння кроками вибігли в передпокій, щоб зануритись у його обійми:
– Тато!
Він жадібно вдихав запах темно-русих кісок донечки та білявих кучериків сина, тулив їх до себе, ніби намагався кожною клітинкою тіла відчути, увібрати в себе їх тепло.
Тепер вони будуть пильнувати кожний його крок і з лякливою ноткою в голосі запитувати « Тато, ти куди?» щоразу, коли він буде виходити з кімнати.
Я, ставлячи опару на підвіконня під сонячні промені, побачу у вікні біло-рожевий сад, який пустився у цвіт, здивуюсь, як несподівано прийшла весна, і згадаю куди прибрала нові парфуми – подарунок із Франції від сестри.
А він, через декілька годин вже зрозуміє, що ця відпустка стане для нього справжнім випробуванням. Від дзвінка до дзвінка, від доповіді до доповіді, від зникнення до появи зв’язку – знервованість та неспокій, які дає невідомість. Він приїхав, але не повернувся. Думками він залишився там, із хлопцями, які називають його «батею». Зрозуміє,що ніколи не пробачить собі цієї відпустки, якщо за її час щось станеться з кимось із них.
Але все ж таки виконає свою обіцянку й повезе нас в Карпати. Поїдемо «бусом», декілька родин бійців, яким теж пощастило приїхати додому на Великодні свята. В дорозі буде весело. Ніжні надії затьмарять гнітючу дійсність, про війну нагадуватиме лише камуфляж на чоловіках, доки ця ілюзія не розіб’ється об випадково вибрану радіохвилю:
«…А він і не мав вишиванки, народних пісень зовсім не знав.
Коли на Донбасі зайнялись світанки, він мамі на кухні спокійно сказав:
– Десь там також наша земля.
– Десь там також наша земля.
– Десь там також наша земля.
Наша рідна земля…»
Після чого в машині ще довго пануватиме тиша.
Буде холодний день, хмари просуватимуться низько, ніби заблукавши в темних смугах борів, що перетинають сніжні верхівки гір. По поверхні невеличкої стрімкої річки, куди діти в захваті кидатимуть «човники» – зелене листя полонинського первоцвіту, ще будуть плавати крижинки. У маленькому дерев’яному будиночку зі щедро натопленою піччю на нас чекатиме святково вбраний стіл, у дворику на мангалі готуватиметься м’ясо. Сім’я волонтерів із Калуша, реанімуючи протягом року війни наших залізних бійців та купуючи нові на місце тих, які вже не підлягають ремонту, так і не змогла добудувати новий просторий дім, каркас якого вкриватиметься останнім снігом, поруч зі схилом, прикрашеним десятками жовто-блакитних вуликів. Саме завдяки цим щирим, працьовитим людям цей день стане найщасливішим за весь час його відпустки. Це вони запросять сюди його побратимів із 5-го батальйону ДУК, які теж приїхали на відпочинок, – хлопців, з якими він зустрічався останній раз на передовій, коли вивозив одного з них пораненим.
Що може бути більш зворушливим ніж несподівана зустріч бойових побратимів, коли здивування поступається місцем неприхованій радості, а міцні чоловічі обійми супроводжуються широкими дитячими посмішками.
– Сьомий бат! Оце так сюрприз!
Потім будуть дзвінки:
на передову: «Рем виходив на зв’язок? Дальній? Вус? Зрозуміло. Чекаю на доповідь о дев’ятій. З Богом!»;
з передової: «ЗСУ припиняють співпрацю? У них наказ? Скільки у мене часу, щоб передислокувати моїх людей?»;
додому: «Христос Воскрес, батьку! Їду за день. Розумію, що земля чекати не буде, але у мене там хлопці.»;
з дому: «Мамо, знаю що батько вже не в тому віці. Буду намагатись приїхати на посівну… Там теж мої діти.»;
брату: «Зі святом! Все добре. Не починай, будь ласка, ти дуже давно живеш у Росії, щоб ми могли порозумітись із цього питання. Не знаю, коли зустрінемось.»;
від брата: « Я теж люблю тебе, брате !»
Під час зйомки радісних облич наших дітей, захоплених величчю пейзажів та кількістю незнайомих людей, які вже за кілька хвилин почнуть сприйматися ними як родичі, камера сфокусувалася не на них, а на задньому плані, там де він говорить по телефону біля вибіленої вапном яблуні. Техніка сама визначила, як мають виглядати фото з цієї відпустки: зосереджений вираз обличчя чоловіка в камуфляжі, що розмовляє по телефону, зупинивши погляд на своїх «бувалих у бувальцях» берцях, не помічаючи лагідно-жовтих першоцвітів біля них та радість його дітей, які ще не розуміють її тимчасовості.
Потім буде прогулянка Яремчею: лялька-мотанка в подарунок дочці, дерев’яний меч – сину, мені – червоне намисто, на раритетний значок УПА йому не вистачить грошей; водоспад річки Прут; безліч замків, що скріплюють чиєсь кохання на перилах мосту; чолов’яга на підпитку, який, побачивши його шеврон, повідомить йому, що він все робить неправильно і «треба йти на Київ!».
Молитва в дерев’яній церкві на горі, святкова вечеря, пряма трансляція переможного бою Усика. Багато щирих побажань. Розуміння того, що війна буде довгою і, можливо, завтра когось із нас не стане, не завадить нам сприймати життя радісно, з вірою, що Син Божий воістину воскрес і що рано чи пізно воскресне правда на нашій землі.
А потім буде ще один холодний день, камуфльована машина із червоно-чорним прапором під вікном. Полегшення відчутне в його « Виїжджаю!» комусь по телефону.
Розгубленні діти біля дверей:
– Тато, ти скоро повернешся?
– Так. Остап, ти за старшого!
…Мої сльози залишатимуть мокрі борозни на його небритій щоці.
Сусідка, вдягнена в дорогу святкову вишиванку, побачивши з вікна, як від’їжджає машина, вийде щоб повідомити мені, що я все роблю неправильно і що «свого» вона б не пустила.