Корпус «Правий сектор». Бій

Колись моя найкраща подруга назвала мене теоретиком по життю. Мовляв, теоретично я про все можу написати, а от на практиці втілити – проблема. У роботі інформаційника Добровольчого Корпусу теж є велика загроза перетворитись на теоретика війни, адже ми пишемо свої матеріали не в окопі на коліні, а у цілком комфортному будиночку ДУК-інфо. Поряд ходять справжні герої – хапай, записуй інтерв’ю, роби сюжети, знімай передачі. І приростаєш до місця, крутишся, наче білка в колесі, й випадаєш з теми: війна десь там – а ти тут, в теплі і шані читачів. А от авторитет у хлопців, що не один місяць прожили під обстрілами, можна заробити тільки на передовій.

Але ж наших на лінії фронту нема! Що його робити, як потрапити на передову? Допоміг випадок на блок-посту. У «групі підтримки», що турбувалась, чи ми самі впораємось, був телефон одного побратима із зашифрованої групи, яка то з’являється, то зникає з однієї з кімнат нашого будиночка. Телефоную йому:

- Ви де?

- Тут, на передку.

- Але ж правосєків на фронті нема?

- А ми – бомбосєки!

- А мені до вас можна? Приймете?

- Тут стріляють.

- Байдуже! Я їду.

Беру Костю – нашого генія-оператора. Після того, як підгледіла, що цей не юний вайлуватий радикал-інтелектуал робить із звичайною палицею, в його бойовій підготовці вже не сумніваюсь. Їдемо на базу Червня в сектор «М». Червень в нас керує 8 Окремою ротою «Аррата», але – впевнена в тому – скоро буде керувати великим містом, у нього задатки політика й господаря. База чистенька, вилизана, й розташована у такому мальовничому куточку півдня, що від краєвиду голова обертом іде. Поїздка – окрема епічна історія. Наша мила Пума попросила заїхати до медиків на базу, забрати якийсь загадковий пристрій для СПГ під кодовою назвою «мізки». Розміру і ваги ті «мізки» виявились такого, що дай такі людині, може, й війн би не було. Поки ми доїхали до медиків польовими дорогами, добряче розмитими дощем, вже й на новий день повернуло. А до «вісімки» добрались тільки рано-вранці, згадуючи по матінці всіх відповідальних за дороги в країні персонально і оптом. Добу без сну я перебуваю спокійно – тренована, але далі вже відчуваю легенький «неадекват». Тому розраховувала, що зможу поспати бодай годинку, та не судилось. На передову потрібно було їхати вже, бо далі можна й не проскочити під щільним обстрілом ворога.

Поїхали. Звиклий до швидкої їзди на передку Червень на своїй багатостраждальній «Ельці», ми, постійно відстаючи, ззаду – на «ПаніАллі». Пролетіли Маріуполь – люди живуть абсолютно мирним життям, тільки блок-пости з паролями нагадують про війну, яка точиться в передмістях.

Бойові позиції трохи скидаються на Піски минулого літа – близькість великого міста, елітні будинки. Тільки тут вони ще дорожчі, бо за приватними пляжами і пляжиками – море. Сьогодні воно непривітне, сіре і спінене дощем. Поки чекаємо наших, спілкуємось з медиками і волонтерами, перебираючи події війни, ще раз переконуємось, що країна наша – маленька, всі десь колись зустрічались, родичались, мають спільних друзів чи знайомих. За кавою і розмовами збігає час, а наші все не їдуть, вони шукають в Маріку колеса для своїх машин, напередодні шини посікло осколками САУ, тепер босі автівки ні на що не придатні. І це тривожить. Особливо у світлі останніх розвідданих: до Маріка з російсько-терористичних військ підганяють «Гради».

- Оця дорога, - пояснює мені Буча, - єдиний шлях для пересування, якщо накриють, діяти треба швидко, а ми – босі.

Лишаємо свою машину біля штабу і вантажимось у знайому «Ельку» розвідників. Зєля за кермом, поряд Буча з автоматом. Ми з Костею ззаду, притиснуті Людоїдом. Костіна апаратура тягне на ще одно пасажира, тому красунчику Дані доводиться сідати у кузов «Ельки» поряд з кулеметом. На крутому підйомі, зробивши черговий карколомний віраж під гілки якихось розлогих дерев, Зєля схоплюється:

- Ой, блін! Даня ж в кабіні! – і, висунувшись по пояс звікна, натискаючи до реву на газ, кричить, - Даня, синок, пригнись!

- Та ну вас на фіг, - свариться Даня, вистрибуючи з кузова на позиції – біля кількаповерхового будинку якогось чи то магазину, чи фірми, - наступного разу каску одягатиму.

Вони всі без касок і без броніків. Як і ми, власне, бо їх приїзд був таким стрімким, а вони самі – такі безпечні, що ми й не одягались. Перебігаємо на позицію. Тут, метрах у трьохстах звідси, вже ворог – он там, біля школи. Кулі літають туди-суди, снайпери працюють з обох боків.

- Тут у нас інша війна, ніж в Пісках, - пояснює Людоїд, - ворог ближче.

Людоїду є з чим порівнювати, він з перших днів війни на фронті, поранений під Савуркою. А його група була вже не раз і за лінією фронту, тому вони не люблять «світитись» і про себе щось особливо не розповідають. Я знаю їх тільки по псевдо і спілкуюсь ледь віддалік, трохи гублюся від братської теплоти прийому. Мабуть, те що я тут, вже додає ваги в їх очах, - я не знаю.

- Так от ви де, командо Людоїдська!

- Не називайте його Людоїдом, пані Алло! Це грубо й неетично.

- А як же мені його називати?

- Називайте «Людожер» - звучить м’якіше і знову ж таки на рідній мові…

Регіт. Такий регіт завжди тут – у величезній кімнаті поруйнованого будинку, з вибитими вікнами й винесеними вибуховими хвилями дверима. Їх – з дюжина: розвідка Корпусу і хлопці з 8 роти.

- Нас же тут немає! – Їх постійний жарт з варіаціями на тему.

На моє чергове «правосєки», хором цитькають:

- Нас тут немає! Працює група «бомбосєків»!

Кава, чай, печиво, цукерки. На столі відкрита банка курячої тушонки. Підколюють, що, мовляв, звичайно, у Вас там в інформаційному кава крута, з апарата, а у нас все по-простому. Мене завжди дивувала здатність правосєків влаштовувати побут в умовах війни. І тут так само: запаси продуктів, газова плитка, дивани – крісла. Серьга – немолодий симпатичний боєць з кульчиком у вусі, варить гороховий суп. У найкрутіші хвилини бою він буде помішувати своє творіння так само незворушно, як і у затишшя.

Як почався бій, я, чесно кажучи, не запам’ятала. Сплеск адреналіну від перших пострілів був такий, що схотілось їсти, тому, поки стрілянина була віддаленою, я їла тушонку. Раптом кімната, у якій стояли, сиділи й напівлежали «бомбосєки» в живописному безладі, ожила. Як би вам описати, як це все відбувалось? А, знаю! Колись мені доводилось літати в кабіні вантажо-транспортного літака АН-26. На злеті і при посадці екіпаж працює дуже-дуже швидко і злагоджено, адже від цього залежить життя. Тут було щось подібне: всі хутко розібрали свою зброю. Буча з гранатометом, хлопці Людоїда з автоматами й кулеметами, Панас зі своєю снайперкою. Команди чіткі, кожен на зубок знає свою роль у цій виставі під назвою стрілковий бій. Костю з камерою - наверх, на позицію: «Тільки ти не висовуйся, друже, позиція пристріляна снайпером!»

І понеслось! Вибухи, черги кулемета, автоматів. Хлопці перегукуються (зараз розчарую романтиків!) смачним багатоповерховим матом. Поряд зі мною на столі купа рацій, в тому числі й та, що налаштована на сепарську хвилю. Коли в ній чути поскрипування, Буча шикає на своїх:

- Тихо! Сепари говорять! – І група замовкає й прислухається до розмов ворога. Й страшенно радіють, коли чують страх, розгубленість чи розмови про втрати.

Час від часу оживає то одна то друга рація:

- Буча, ответь Одиннадцатому!

- Буча на зв’язку!

- Как отработали?

- Красавчики! Візьміть 200 лівіше, орієнтир – школа!

Бах-бах-бах-бах! Працюють гранатомети армійців.

Буча на третій поверх, де засіли біля вікон-бійниць наші:

- Ну, шо там?

- По кутку! – кричать згори, – лівіше 50!

- А! – Махає рукою Буча, додаючи смачний матюк, і починає ладнати ручний гранатомет.

Через кілька хвилин: Баааа-бах! Зі стелі сиплеться штукатурка, вуха перестають чути.

- Буча! Трам-тарарам! Що ж ти лупиш без попередження!

В приміщення, що припадає пилом штукатурки влітає веселий Буча. З червоними навушниками, зсунутими на маківку, він нагадує Чебурашку, що виріс і пішов на війну.

- Мать твою, – свариться Козачок, струшуючи штукатурку.

- Нічого, заспокоюю я, – зате припудрились. Цей мій зелений колір обличчя нікуди не годиться.

Перерва. Всі набивають порожні ріжки. Я кидаюсь допомагати.

- Де ви взялися на мою голову. Хлопці, – нарікаю жартома, – прощавай, манікюр.

Регочуть схвально, підсипаючи патрони 5,45 в каску, звідки я підпихаю їх в ріжок.

Бум! Глухий звук, дрижать стіни.

- О-о-о! – радісно оживляються хлопці, підіймаючи голови від ріжків і кулеметних стрічок, – по нас прилетіло! Стодвадцятий!

Не страшно. Вони ж не бояться – то чого я буду? Набивши останній порожній ріжок, закутуюсь у чиюсь куртку (спасибі, братіку! Мій до нитки мокрий від дощу кітель – поганий захист) і глибше втискаючись у диван, дрімаю під акомпанемент ворожої «отвєтки».

- Бодя-Бодя! – Говорить в рацію Буча, - засікли африканця, накрий його збоку!

- Зараз сєпари полякаються, – весело пояснюють мені, – ми засічемо снайпера. Бодя в нас – епічний персонаж, у нього зарубки на прикладі…

І ржуть. А Зєля усугубляє:

- Якщо Бодя не знає, чи точно завалив, він ставить половину зарубки, потім доповнює – виходить ціла. Зарубок більше, ніж сепарів на позиціях.

Кожна репліка Зєлі супроводжується вибухом реготу, в який органічно вплітаються вибухи знадвору, найгучніші з яких зустрічаються схвальним «О-о-о!»

- Шо там? – В присмерк приміщення вривається дивак з шаленими очима. Навіть на тлі безбашенних правосєків він видається несамовитим. Це – Бодя, на псевдо «Ембіцил», – я до школи лазив, там сепарам БК підвезли.

Народ заворушився.

- Панас! – Кричить Буча снайперу, – глянь, БК розгружають?

- Ми їх не дістанемо! – Відповідає Панас, - вони за рогом. Треба просити арту, щоб відпрацювала.

Домовляються. За деякий час поряд з будинком починає працювати армійська «Беха» - бам-бам-бам! Наче велетенський молоток забиває велетенські гвіздки.

*- Мо-лод-ці! Зараз від’їдуть, а сепари по нам вдарять, – якось аж наче схвально бідкаються хлопці.

- То скажіть їм?

- Навіщо? Норма-а-ально, пані Алла!

Зверху спускається Костя. У його кінокамеру трапив осколок. Хтозна, що було би, аби не камера. Костя геть не засмучений, каже, попрошу майстрів-волонтерів і полагодимо, адже лінзи неушкоджено.

Їмо суп. Смачний, запашний. Всі зголодніли, сьорбають, закушують салом. Армійці вже би налили й випили. Наші навіть не згадують. Всім і так весело. Бій іще не закінчено, але нас хочуть вивезти вже зараз, бо на вечір буде ще гарячіше. Обіймаємось. Шпуня, Козачок, Андрій – я бачу їх зовсім не такими, як вдома.

- До побачення, хлопці! Чекаю вдома на каву!

Спуск ще більш карколомний, ніж підйом. Тепер ми знаємо, звідки може по машині «прилетіти» й це додає спритності. А біля нашої машинки вже стоїть Бодя в оточенні бійців і госпітальєрів, розмазуючи кров по здивованій фізіономії. Таки ускочив – контузило міною, дивом лишився живий. Садимо його в машину й по газах. Летіли через весь Маріуполь, як на крилах, боялись, щоб Бодя не втратив свідомість. Капелан 8 Роти, який підсів до нас в Маріку, розмовляв з пораненим всю дорогу, не давав мовчати.

На базі «Аррати» здаємо Бодю медсестричкам. Сумбурно розповідаємо про бій дружині Бучі – Пумі, поїдаючи її смачні гарячі бутрики. Прощаємось з Червнем:

- Я Вас дуже прошу, пані Алло, розповідайте про моїх хлопців теж. Вони – справжні герої!

- Я знаю, там сьогодні всі герої – і твої, й Бучі, й Людоїда. Та як розповісти, Червень? Адже вас нема на передовій!

Бачу, Червень хоче матюкнутись, але при мені стримується, - він взагалі джентльмен. Обіймаємось.

- Ви смілива жінка, - каже він, - у Вас серце правосєка.

Смілива? Не знаю. А от за серце – спасибі, Червень!

Сьогодні телефонувала нашим. У Боді крововилив, везуть в Дніпро. Переживаю, щоб все було гаразд.