Дідусь

Він ніколи і нічого не розповідав мені про війну. Ну хіба що декілька кумедних випадків з солдатської «бувальщини». Він дуже дивно святкував День Перемоги, зневажаючи «офіційні» заходи, та їздив на Савур-Могилу лише в компанії свого родича, фронтовика-чорноморця. Мені соромно, але я не знаю, за що саме він отримав свій орден «Червоної зірки» та купу бойових медалей. Маючи «броню» від призова – вступив до добровольчого батальону та з протитанковою рушницею дійшов до Кьонігсбергу.

Він – це мій дід, Баранніков Антон Григорович, що повернувшись з фронту займався відновленням шахт Донбасу, керував гірнично-рятувальним загоном. І найбільше пишався тим, що за роки його командування не загинув жоден рятувальник. Його поховали на центральному цвинтарі міста Шахтарська, що в Донецької області. Того самого Шахтарська, що зараз окупований орками з «рюзьке міръ».

Пробач, діду, що не приїду в цьому році,аби вшанувати твою пам’ять. Але я повернуся. Обов’язково. Присягаюся. А на згадку про тебе в мене на полиці – гільза від патрону тієї самої рушниці, з якої ти нищив гітлерівські «Тигри» та «Пантери». Її подарували мені бійці 5-го батальону ДУК «Правий сектор». І які дарують мені надію, що мій Донбас знову буде весь під українським жовто-синім прапором.

На фото: бійці штурмового підрозділу випробовують протитанкову рушницю.