Анатомія страху
Страх, по суті, дуже схожий на любов. Ми любимо -справжньою жертовною, земною любов'ю тільки тих, кого добре знаємо і те, що добре вміємо. Можемо зачаровуватись, захоплюватись, навіть закохуватись у невідоме. Але глибоко, всім єством любити можемо тільки рідне, добре знане.
Так і зі страхом. Невідомість - у будь-яких її проявах - може холодити кров, лоскотати нерви. Навіть на мить увігнати в паніку. Але найбільший страх, найпанічніший жах викликає те, що відоме - бачене, відчуте, пережите. Так вдруге стрибати з парашутом страшніше, ніж вперше. По-іншому страшно, раелістичніше. Другої аварії боїшся значно більше, ніж боявся першої.
Пережитий страх глибоко пускає в нас своє коріння. І дуже часто є оберегом від помилок і біди. Віртуальний страх таким дієвим не буває. Страх невідомої війни влітку 2014 року ніяк не порівняти з відчуттями під час першого мінометного обстрілу. З тої ночі у Сонцевому я ні з чим не сплутаю свист 120-ї і звук її розриву.
Ми сиділи в палатці воєнврача 72-ї бригади і пили каву. Перед тим добірним матом обіклавши замполіта Аратьєвського по телефону, прорвавшись зі скандалом у розташування, ми помились у імпровізованому душі медиків і насолоджувались спілкуванням. І раптом... Ні. Не раптом. Ми знали, очікували. Але свист першої міни не порівняти з жодним очікуванням.
- Ну, що? - Весело запитав начмед, - помились? А тепер всі повземо в укриття.
В укриття ми не поповзли. Міни лягали далеченько, і лікарі з медсестричками вирішили не кіпішувати. Багато сміялись. Тільки потім, аж у бою в Широкино я зрозуміла справжню дію адреналіну. А тоді просто була здивована, - ситуація не здавалась веселою. Було відчуття зміненої реальності, трошки поболювало в грудях, але - терпимо. Тому я й вирішила, що зможу, якщо буде потреба, перебувати на передовій.
Наступним страхом на війні був страх втрати. За піввіку життя мені довелось двічі ховати своїх близьких - бабцю і чоловіка. Війна для мене почалась з прощання і похорон. Їх було стільки, що психіка рятувалась, забороняючи розуму думати. На другому десятку вже ставало соромно, що немає сліз, що не пливе під ногами земля. Але один страх був постійно: коли приходили відомості про двохсотих, гострою голкою штрикало в середині. Хоч би не мої! Страх, що смерть забере найближчих друзів такий сильний, що повідомлення "це із ЗСУ" супроводились двома почуттями не менш сильними - полегкістю і соромом за цю полегкість.
Страх лишитись без засобів існування - настрашніший страх у моєму житті. Він - знайомий і небезпідставний. З часів, відколи втратила чоловіка, довелось багато що пережити. На базі батальйону він істотно трансформувався: я боялась за всіх. За хлопців, що не буде їм їжі. Було таке, що плакала, переживаючи: що дам їм на сухпаї у бойовий вихід? Замість хліба - сухе печиво. Замість тушонки - кілька в томаті. Боліло серце від їх нарікань на печію. А кращого нічого не було. Жменю карамельок ділили на всіх. Тоді я зрозуміла, які мужики ласуни.
Потім був страх за команду, щоб у них було бодай саме необхідне. Страх за справу: не вистачить, не витягну. Пальне, Інтернет, ремонт авто, одяг, взуття.
Страх втратити добре ім'я. Коли керуєш інформаційкою у добровольчому батальйоні, розумієш, скільки всього тримається на імені. Я страшенно боялась і зараз боюсь втратити своє ім'я. І хлопцям на БАТі весь час казала: у мене немає ні карткового рахунку, ні житла в Україні, ні рахунку в банку. Є тільки моє ім'я. Удари ворогів по імені завжди були і будуть найболючішими. І ворог це знає.
Страх за своїх людей. Він виник теж небезпідставно і пов'язаний з іменем загиблого журналіста Сергія Ніколаєва. Маю передчуття біди. Кілька разів переконувалась: те мерзопакосне відчуття у діафрагмі - інтуїтивне відчуття трагедії. Так було й у момент від'їзду Сергія на передок. І не змогла зупинити - жоден мій аргумент не подіяв. А накази віддавати незалежному журналісту я не могла. Відтак, коли почула про поранених у Пісках, то вже знала , хто це. Стрибнула у машину і погнала у військовий госпіталь. Звідти й подзвонила рідним Сергія. З того часу страх втрати своїх поселився в мені став невід'ємною часткою мене. Спитайте командирів найменших підрозділів, - вони знають його, цей страх.
Зараз, у глибокому тилу, кожного ранку читаючи останні новини, не дивуюсь людям, що є такими безпечними перед обличчям загрози масшабної війни. Вони - не сміливці і не безумці. Вони просто не знають війни. Не пережили нічого, пов'язаного з нею. Їх поверхові страхи - відчуття від трилера у хорошому кінотеатрі. Кров, смерть, жах - віртуальні почуття для більшості громадян тилу. Їх "ну, под німі же тоже как-то можно будєт жить!" не має нічого спільного й близько з реальним знанням - "как!" - як їм... нам доведеться жити.
