Валерій Чоботар: «В нас іншого шляху не було!»
Спортсмен, тренер, громадський діяч, військовик Валерій Чоботар народився у 1976 р. на Буковині. Пройшов строкову службу у бригаді особливого призначення в рядах Збройних сил України.
Закінчив Львівський державний університет фізичної культури.
Суддя міжнародної категорії з фрі-файту. Засновник та керівник СК «Характерник».
Провідний діяч, вишкільний референт ВО «Тризуб» ім. С. Бандери. Вступив до складу ДУК «Правий сектор». Був призначений командиром роти 5-го батальйону ДУК, псевдо – «Гатило». Брав участь у боях у під Донецьком. Заступник командира 5-го ОБАТу УДА. Нагороджений орденом «Народний Герой України»
«…Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати Ти отвід...»
Іван Франко
– Що допомагає здобути перемогу на війні?
– Я можу говорити за себе. Для мене це три головні складові: перша – за все має бути розуміння, за що ти воюєш; друга – це командир, який є відповідальним, освіченим і готовим брати відповідальність не тільки за виконані завдання, а й за життя своїх підлеглих; третя – свідомий мотивований особовий склад, – це ті побратими, з яким ти пліч-о-пліч борешся.
– Ви учасник боїв за Донецький аеропорт. Що для Вас означала оборона цього стратегічного об’єкта?
– Це моя особиста трагедія. Мало хто про це хоче говорити, але практично більшість із нас розуміли, що через Мінські домовленості аеропорт буде зданий, і здадуть його не ті люди, котрі його обороняли, а вище керівництво. Я особисто не брав участі в боях за Донецьке летовище, а керував одним із підрозділів, хлопці з якого брали участь безпосередньо в боях за аеропорт і в його терміналах. Наш підрозділ знаходився в селищі Піски біля злітної смуги, тому одні з перших загиблих хлопців, на жаль, якраз з нашого підрозділу. Як для мене, смерть молодих людей набагато більша втрата, ніж тимчасова втрата території аеропорту. Якщо дивитися на це з точки зору стратегічних речей – там творилися і гартувалися наші Збройні сили. Якщо дивитися під таким кутом зору, то аеропорт – героїчна сторінка України. Саме аеропорт показав, що є люди, які готові виконувати накази ціною власного життя за територіальну цілісність держави. Якщо б таких людей було більше, на нас ворог би ніколи не напав. Бої за аеропорт – це своєрідна перемога сили українську духу. Згідний, можна провести аналогію з Крутами, але в аеропорту тривали бої набагато довше. На жаль, такі героїчні поразки насправді втомлюють і засмучують.
– Що людина переживає після першого бою і як хлопці переносили стреси?
– Думаю, правильна відповідь була б, якби кожна людина могла відповісти за себе. Кожен має якусь підготовку: те, в яких умовах людина формувалася, через які причини пішла на фронт і наскільки вона готова до останнього боротися – це і впливає на її сприйняття. Але кожен по-різному переносить стреси на війні. У мене не було якогось страху, а з’являлося величезне збудження і навіть нерозуміння, що відбувається. Мої побратими кожен по-своєму це переносили. В одних було заціпеніння, підіймався рівень злості, були люди, яких паралізовував страх. У таких випадках потрібно було вивести їх з цього стану, або облити лице холодною водою, або дати ляпаса кілька разів так, щоби не поламати нічого і не пошкодити. В кожного було по-різному, але важливо, як усі бійці взаємодіють між собою. Чи вони підготовлені, чи вони знають, що потрібно робити, бо найголовнішою проблемою було слабка підготовка бійців. Стресових ситуацій можна уникнути лише шляхом піврічного навчання на полігонах. І коли людина перший раз в житті відчула на собі, як стріляє по ній танк, як розривається біля неї снаряд, то це одне переживання, а якщо вона це переживала хоча б на стрільбищах певний проміжок часу, то готовність в неї буде набагато краща.
– Люди, які пройшли війни, мають загострене почуття справедливості. Що відбувається з ними і з їхніми рідними, коли вони повертаються додому?
– Людина або має розуміння справедливості, або немає його. Чи справедливо ненавидіти усіх людей, які в Тернополі ходять ввечері в кафе і продовжують жити якимось цивільним життям, а ти повернувся зі Сходу. На мою думку, це несправедливо. Я пішов на війну для того, щоб тут люди могли нормально жити. І не хочу, щоб всі одягнули чорні сукні, щоб мої батьки не виходили з хати, вимкнули телевізор, бо вони й так пережили, що близька для них людина десь у небезпеці. Найбільша проблема зараз, що люди повертаються додому, а війна ще не закінчилася Вони продовжують воювати вдома. Люди не повертаються з війни, а залишаються на фронті і душею, і розумом, і емоціями. З фізіологічної точки зору, насправді, науково доведено, в людини до року часу продовжують працювати ті рефлекси, які відповідають за безпеку та виживання. Будь-який подразник може повернути її в той стан, коли вона була під обстрілом, чи в атаці, чи при нападі ворогів, і це може відбутися просто на вулиці, це робиться неконтрольовано, залежно від того, що на війні пережито. Від півроку до року мозок продовжує воювати і вистачає якоїсь загрозливої ситуації, щоб людина просто перенеслася з цивільного життя на війну. Вона може це робити в себе в хаті, при батьках, при дружині, при дітях чи при будь-кому. Якщо бійці 100 днів на війні, то за статистикою 10 днів вони перебувають у небезпечному стані, – обстріли, атаки загострення ситуації а в інші дні ми їдемо за продуктами, риємо окопи, виконуємо завдання, коли у ворога закінчилися патрони і він не стріляє. А в наших батьків, рідних – це 10 днів з 10. Ми не піднімаємо слухавок телефонів, а в їхній уяві нас вбивають, ми не передзвонили або в нас відключений телефон, а нам просто заборонено розмовляти. Вони живуть у постійному страху. Насправді, коли повертаємося, ми зовсім інші люди, але і наші рідні стають іншими. Постійне переживання просто з’їдає людину і тоді їй потрібно жити з цими наслідками. Питання полягає, а як з цим жити?
Мені найпростіше розказати про себе тому, що в кожного знову ж свій досвід і кожен мав би мати своє розуміння, свої шляхи, і вони можуть дуже сильно відрізнятися. Але є схожі речі. Під час спілкування з побратимами дуже часто прослідковується схожість у таких речах: дуже поганий і чутливий сон, людина може прокидатися серед ночі або не може заснути з вимкнутим світлом, коли темрява, коли – будь-який легкий звук, шурхотіння серед ночі піднімає людину і вона вже не може заснути, А просто впадає в емоції або інстинкти. Я особисто пережив це на собі.
Дуже важливо навчитися розмовляти з батьками, дружинам зі своїми чоловіками з повагою, розумінням, не ставити дурних запитань, ділитися своїми переживаннями. І тоді хлопці у відповідь можуть почати ділитися своїми. Взагалі згідно статистики до півроку людину взагалі краще не чіпати. Дуже багатьох батьків дратує, що хлопець повернувся і нічого не робить. Але насправді він і не може нічого робити, і не хоче нічого робити, бо мозок у нього продовжує воювати. І людина, котра бачила згорілі будинки, не буде через півроку будувати хату. Тому що в неї в голові є просто розуміння, що зараз може хтось вистрілити і ця хата дотла згорить. Це насправді величезна проблема, а батьки цього не розуміють. Людині просто потрібен час на повернення.
– Які програми реабілітації військових діють в інших державах?
– Якщо брати США, то практично кожен день там відбуваються самогубства і військові ветерани накладають на себе руки. Був період, коли ця цифра щодня досягала 22 людини. Їхню акцію – 22 відтискання перейняли українці. Йдеться про те, яка б держава не була цивілізована, які б заходи не робилися, то все одно бувають такі випадки. Я можу говорити про той досвід, який пощастило мені перейняти. Завдяки двом людям – Олегу Гуковському, тернополянину, і Роману Торговицькому, він громадянин Америки, зараз мешкає і живе в Києві, працює над тим, щоб допомагати психологічному поверненню бійців. Ми навіть не використовуємо таке поняття, як реабілітація, бо реабілітація – це стати таким, яким ти був, а це неможливо практично. Бо людина міняється, а це більше повернення, повернутися і будувати себе нового. Вони одні із тих, хто організував приїзд в Україну датчанки Дітте Марчер, авторки програми психологічного тренінгу для військових – ветеранів в Данії. Для мене був дивний цей досвід, оскільки датчани, як виявилось, надзвичайно воююча країна де Америка воює, то датчани там в перших рядах. В чому особливість школи вона базується на тілесно – орієнтованій психотерапії «бодинаміці», її найголовніший принцип це рівний рівному. Є певний інструментарій – фізичні вправи, психологічні, дихальні практики, яким навчають ветеранів, а вони потім зустрічаються з своїми побратимами, спілкуються один з одним і знаходять контакти, їздять, надають підтримку таким самим, як вони. Знаю, що ветерани ізраїльської армії після того, як закінчується їхня служба, а це, як правило, завжди військові дії, вони завжди йдуть мандрувати на дуже довгий час, практично на рік часу їздять по всьому світу, по бідних країнах, дивляться, як живуть люди і таким шляхом у них минають вся ця агресія, ці стани, бачать, за що воювали. На жаль, в наших умовах це дуже проблемно, але досвід мандрів для хлопців з підрозділу дуже помічний. Зараз багато людей залучаються і до ігор ветеранів, спортивних ігор, їдуть в Канаду кілька наших поранених хлопців. Моє ставлення до терміну «ветеран» дуже сильно змінилося. Колись це у мене був хтось там старий з великою орденською планкою, а в країнах натівського альянсу ветеран – це військовий, який відбув на війні певну ротацію. І якщо ти там три ротації був, наприклад в тому самому Афганістані, то ти вважаєшся трьохразовим ветераном.
– Як війна позначилася на життєвих поглядах, адже Ви перебували в середовищі своїх побратимів ДУК, УДА?
– Це дуже контраверсійне запитання, бо мої погляди не змінилися, вони навпаки зміцнилися. Одна із причин, чому пішов на фронт і опинився там серед людей, яким довіряв і які були близькі мені по духу – це те, що ми готувалися до цієї війни. У своїх життєвих поглядах утвердився і переконався, що то був правильний шлях, бо практично більшість людей, котрі готувалися до війни, вижили, й далі продовжують і воювати безпосередньо на фронті чи працюють в інших напрямках, щоб укріплювати і державу, і армію, і громаду. Для мене це було ствердження, що ті життєві погляди, які плекалися в моєму житті через побратимів, через вчителів, є правильні, їх треба дотримуватись, треба ділитися з іншими. Сьогодні склалися хороші взаємостосунки, тісна співпраця, злагоджена координація дій між УДА та ЗСУ на фронті.
– Ви свою громадську діяльність розпочали в організації «Тризуб» ім. С. Бандери. Яку роль вона відіграла у Вашому житті?
– Мене пішов 21 рік, коли мав необережність написати заяву в організацію, якщо жартома говорити. Але насправді завдяки організації здобув можливість жити в певному середовищі. І це, мабуть, найголовніша заслуга організації, і ті принципи, які передавав світлої пам’яті Василь Іванишин, Провідник і творець «Тризубу». Вони в мене найголовніші. Немає дня, аби не було якихось спогадів, якихось гасел, які мене направляють у житті. Моє життя перетворилося в боротьбу, громадську діяльність. У свій час відповідав за вишкіл і дотепер продовжую займатися тренуваннями, підготовкою підростаючого покоління, виховую їх в дусі патріотизму. Якщо казати про націю – пропагандивну функцію, то так само це спосіб життя насправді, бо своєю поведінкою своїми принципами, своїм способом життя ти пропагуєш те, чим ти живеш. Вона не вплинула – вона створила моє життя.
Василь Іванишин гарно нас вчив – ми не є консервною банкою для членства, організація дає напрямки, як правильно жити, а ти, як вільна людина, можеш вибирати це або не вибирати. Тому я свій вибір зробив!
