Широкине. Враження
Майже за рік своєї волонтерської діяльності мені довелося побувати на багатьох ділянках фронту. Дебальцево, Піски, Авдіївка, Тоненьке, Водяне. І завжди я намагався потрапити на самісіньку передову, щоб довезти хлопцям все необхідне прямо в руки. Зараз я більше фронтовий журналіст, аніж волонтер. І журналістська доля занесла мене разом з командою ДУК-Інфо в курортне містечко Широкине, що неподалік від Маріуполя. Це селище було відбито якраз в той час, коли сєпари разом з росіянами намагалися взяти Дебальцево. І зараз ми утримуємо в Широкиному лише крайні хати та трохи узбережжя. Головне завдання – не дати противнику зайняти висоти поблизу Маріуполя.
Ми були у гостях в батальйону «Донбас», який утримує передові позиції. Саме ці хлопці відбили у противника новенький «Спартан», кинутий у ворога батальйоном «Азов», саме вони разом із побратимами зробили вилазку на два кілометри вглиб території противника та повернулися неушкодженими. І саме від них зараз залежить доля Маріуполя. Адже прорви противник цю лінію оборони, до 500-тисячного міста їм шлях відкрито. Нас зустрів заступник командира батальйону «Донбас» Сєдой. Людина, яка 18 років тому звільнилася з лав Національної Гвардії. Звільнилася, коли Гвардія ще не була у складі МВС, і була справжньою Гвардією. І зараз він знову пішов у армію. Пішов за покликом серця, щоб боронити свою державу. Сєдой провіз нас по позиціях своїх підлеглих, познайомив з командирами. Всі без винятку – добровольці. Є там і армійці, але частини 37-ї бригади стоять трохи позаду і підтримують передову вогнем.
Чесно кажучи, більш сюрреалістичного пейзажу я не зустрічав. Тепло, чуєш звуки морського прибою, бачиш пляж, а поруч… поруч – напівзруйновані котеджі, в які вже не заселяться відпочиваючі, дитячі майданчики, які ще довго не побачать дітей, санаторії, які тепер служать укріпленнями для наших хлопців. А в п’яти хвилинах машиною – велике місто, яке живе абсолютно мирним життям. Працюють металургійні гіганти – «Ілліча» та «Азовсталь», люди щось купляють на базарах та в супермаркетах, катаються на велосипедах діти. А там, вже за шлагбаумом, пройти котрий можна лише з паролем, живуть люди. Живе там і маленька дівчинка Даша, яка не може нормально ходити через хворобу. Але навіть на війні є місце співчуттю чужому горю. Можливо, тут воно ще більш яскраво виражається. Розвідники ДУК «Правий сектор», які воюють там у складі «Донбасу», не змогли пройти повз чуже горе. Буча та Зєля досить швидко підняли на ноги Госпітальєрів, зокрема – Яну Зінкевич та подругу Єву. Ті звернулись до волонтерів і в результаті складної «операції» отримали для Даші нормальний інвалідний візок, і привезли прямо додому дівчинці. А Даша, яка ще зрання виглядала разом із сестрою хлопців, мало не розплакалася. Адже окрім візка отримала в подарунок ще й ящик цукерок. Але й розвідники поїхали далі не з порожніми руками. Дівчата насипали їм жменю синьо-жовтих та червоно-чорних браслетів. На очах розвідників сльози.
Далі разом з Сєдим їдемо на позиції «Донбасу». Тут все під контролем командирів. Вони спокійно показують нам укріплення, позиції сєпарів, розповідають звідки і коли можна очікувати удару. На «Маяку» взагалі інопланетні пейзажі. САУшками порізано майже всі дерева дуже красивого парку, переорана вся земля. Снаряди лягають практично в одну воронку. Трактористи та шахтарі, кажете? І коли це вони навчилися так стріляти? Відведене тяжке озброєння? В Широкиному про це геть не чули. Урка, командир «Маяка», впевнено заявляє, що тут працюють кадрові російські військові. І в мене нема чим йому заперечити. Від «Маяка» багато що залежить у всій обороні Широкиного. Не встоїть ця позиція, дуже важко буде тим, хто тримає санаторій «Широкине» на узбережжі. І вихід в них один. Який? Цього я вам тут не розповім. Але Буча зібрав всіх бійців.
В день нашого приїзду в Широкиному була тиша. Дводенне перемир’я навіть без застосування стрілецької зброї. Кажуть, що в ці дні в Широкине приїжджав… Медведчук. Але з того боку. З’явитися на передовій з української сторони кум Путіна не ризикнув. А вже у неділю сєпари відкрили вогонь зі всього, що накопичили там. Через годину, цілу годину, наші отримали дозвіл на вогонь у відповідь. І противник миттєво знову запросив припинення вогню. Але за ці 60 хвилин загинув один і було поранено двох бійців «Донбасу». Але нас там вже не було.
І наостанок, кілька слів про дорогу. Туди ми їхали не по дорозі, по тому, що від неї залишилося. І не можна в цьому звинувачувати війну, адже більше половини шляху ми проїхали по Дніпропетровській та Запорізькій областях. Це реально – жах. Наша швидкість інколи не перевищувала 20-30 кілометрів на годину, і це на трасі Запоріжжя – Маріуполь! Проте зворотній шлях, який нам підказали розвідники, пройшов «на ура». Менше трьох годин нам знадобилося, щоб дістатися бази п’ятого батальйону, причому швидкість по дорогах місцевого значення ми тримали на рівні 90-100 кілометрів, і навіть 120. Кажуть, що в Росії є дві біди – дурні та дороги. В нас чомусь дороги між селами набагато якісніші, аніж магістральні шляхи. Чому? Питання риторичне.
