Корпус «Правий сектор». Побратими
Справедливих війн не буває, у всякої війни своя брудна специфіка. Ця (хоч вона й визвольна з нашого боку) – не виключення. Це найкраще розумієш в Широкино. Вся неоднозначність так званого АТО тут – як на долоні. І питань більше, ніж відповідей.
Позиції тільки називаються «Широкино». Насправді село належить росіянам, наші тримають тільки ряд крайніх будівель. Основні сили в ближніх до Маріуполя селах – Піонерському і Сопиному. Туди ми й заїхали. Відмінність з попередніми відвідинами – разюча. Перемир`я. Жодного пострілу! І справа, у якій ми заїхали, теж абсолютно мирна. Наші розвідники везли дівчинці інвалідного візка, якого з великим трудом і перешкодами діставали через найкращих своїх волонтерів наші Госпітальєри. Зєля і Буча погодились на, як вони висловились, «піар-акцію» тільки тому, що сподіваються привернути увагу до людей, які мешкають у «червоній зоні», зокрема, до дівчинки-інваліда. (Дтальніше: "Історія Даші")«Червона» – це зона активних бойових дій, місце, куди щомиті може «прилетіти». А тут ходять люди – мирні жителі, граються діти. Ми у своїх броніках і касках виглядаємо сюрреалістично.
Взагалі, відчуття, яке супроводжує мене протягом всієї поїздки – це сюр. До морозу по шкірі ірреальними виглядають веселенькі різнобарвні «грибочки» на узбережжі суворого від вітру моря на тлі розбитих мінометами фешенебельних будинків. Сюрреалістична діра від 152-го у фронтоні «Маяка». І ще біль нереально-моторошний пейзаж за ним – наче велетенською кривавою косою викошені дерева. І воронки від мін і снарядів – в ряд, буквально одна на одній. У мій зріст. Пам`ятаєте фантастичні фільми про часи опісля третьої світової війни? Найбільш похмурі фантазії режисерів тихо згасають на фоні цього пейзажу. Апокаліпсис в реалі. Ідеш, наче уві сні… У страшному кошмарі, - хочеться повернутись, поворухнутись, рухнутись незручно, аби прокинутись і зрадіти, що все це тобі тільки наснилось.
Під час бойових дій, коли адреналін і страх додають бадьорості, а вага дванадцятикілограмового броніка не відчувається, такі кадри – звична річ. Навіть необхідна. Аби не розслаблятись. Але сьогодні, в день повної тиші, коли броня важить ще більше й здається зайвою, ці картини виглядають моторошно, до оніміння неприродно. Наче концентрована на ста квадратних метрах безглузда передчасна смерть.
Ці футуристичні пейзажі – вражаюче обрамлення подіям, що розгортаються на наших очах. В них – цих пейзажах – люди, наче героїчні портрети в потворних рамах із уламків війни. Зеленоокий Буча, що своїм темпераментом абсолютно відповідає своєму псевдо, - йому влаштувати бучу – раз плюнути. Він за характером нагадує море, що бушує неподалік: від штилю до шторму – пару секунд. Він у війні – як риба у воді. А сьогодні війни немає. І Буча ніжненько обіймає маленьку дівчинку Дашу і її трошки старшу сестричку:
- Ну, як ти, маленька? Це тобі ліки. І це – на зуби…
І подає ящик цукерок.
Поряд з ним – розчулений Зєля. Персонаж взагалі загадковий. Здається, що у свою крутецьку бороду він ховає не тільки обличчя. Він так маскує у напівсиву рослинність на обличчі неабиякий розум, тонку інтелігентність і витонченість думки і слова, яка час від часу таки зрадливо проявляється у найбільш несподівані миті. Намагаюсь уявити його без бороди – і не можу. Загадка.
Трохи віддалік – монументальна фігура Сєдого. Це – зам комбата батальйону-побратима «Донбас». Сєдой і в житті – сивий аж білий весь. Він маріуполець, позаду – його рідне місто, сім`я, дім. Важко уявити, що він переживає, командуючи обороною тут. Він, як господар великого підприємства, показує нам свої володіння, розповідає, знайомить з людьми. Бійці його батальйону справляють дуже приємне враження: спокійні, зосереджені. Перемир`я їх не розслабляє. Кожен командир – господар на своїй позиції. Яка голова – таке й тіло, кожен з них по спокою і впевненості нагадує Сєдого, хоч вони й різні всі.
Урка командує найбільш «стрьомною» позицією. Він час від часу жестом столичного франта поправляє бандану на голові. За мирного часу і інших обставин, ми б залюбки поговорили про літературу, театр, чи політику, - він напрочуд цікавий співрозмовник, з тонким почуттям гумору й несподіваними поворотами думки. Тут він – ключова фігура. Від того, чи встоїть його команда, багато що залежить у розташуванні сил цього району. Як досвідчений експерт, показує позицію, розповідає, як, коли, чим поруйновані приміщення, куди били гармати й міномети. Робить висновок, що працювали специ – кадрові російські військові. Почерк не новачків, не недолугих сепарів, а професіоналів, адже тільки профі може вкласти чотири снаряди САУ в одну воронку. Пізніше, вже на іншій позиції, нам покажуть гранати, що є на озброєнні тільки у однієї армії. Здогадуєтесь, якої?
Ще одна позиція – нова несподіванка. Весела така здоровенна залізяка, оснащена штукенцією неабиякого калібру, загорнута у маскувальну сітку, наче улюблена лялька. І Буча – так-так, ще один, тепер уже донбасівський Буча – ляльковод у цій небезпечній для ворога грі. Сидять поряд два Бучі – наш і донбасівець – перекидаються жартами, наче м`ячиком пінг-понгу, п`ють каву. Поряд уперемішку – госпітальйєри. Наші і донбасівські. Всі спілкуються, наче одна команда. І вперше за весь цей час мені стає спокійно і радісно на душі. Обламайтесь всі, хто хотів би вбити клин між добровольчими батальйонами. Нічого не вийде. Це – братство, скріплене спільною метою і кров`ю. Його не порушити.
