Відеопродакшн, який я очолюю, має назву «Сектор Правди». Це журналістський проєкт який із невеликої групи однодумців, котра сформувалася на базі фронтового інформаційного центру у 2014 році, виріс до повноцінного продакшену документального контенту. На початок 2022 року ми мали 5 завершених документальних фільмів, 4 телепередачі, успішні освітні проєкти, співпрацювали із Держкіно та УКФ. Будували плани на майбутнє.
24 лютого ми усвідомили, що протягом наступних місяців (якщо не років) доведеться знімати кіно в умовах війни. На той момент говорити про якісь стратегії чи перспективні плани було неможливо, тому вчергове сидячи у бомбосховищі, перше, що ми зробили – це проаналізували те, що маємо і перевірили цінності, на яких будувалася наша попередня робота, на актуальність викликам сьогодення.
По факту ми знімаємо кіно в умовах війни з 2014 року. Тоді нам на голову не летіли ракети, тоді не обстрілювали мирні міста в центрі і на заході України, але, власне, це не змінило ситуацію - війна у незалежній Україні почалася задовго до лютого 2022 р.
І для нас, як митців, було важливо весь час нагадувати про це. Із 2014 року ми переконували інвесторів у сфері культури, ЗМІ, урядові установи і глядачів у тому, що культурний продукт, який створюють українці, повинен відповідати вимогам військового часу.
Ми постійно акцентували увагу на неможливості використання російської мови в культурних продуктах, говорили про те, що росія як держава в українському культурному і медіа просторі має отримати чітке визначення – ворог, а співпраця між українськими та російськими митцями – неможлива.
В своєму колі я просувала поняття так званого «культурного карантину». Ще тоді, коли це не було мейнстрімом, вважала, що ми маємо відмовитися на досить довгий час від російського культурного продукту, незалежно від того, чи це сучасне мистецтво, чи класика. Адже нам раз і назавжди потрібно відірватись від культурної залежності від росії і змусити нарешті світ припинити ідентифікувати нас як придаток до цієї держави.
24 лютого нас почули, хоча особисто я б воліла, щоб цей день ніколи не настав.
Але, власне, із початком широкомасштабного російського наступу українські продакшени та виробники аудіовізуального контенту зіткнулися з цілим рядом проблем.
Серед них можна виділити кілька найголовніших.
В першу чергу це зупинка державного фінансування і конкурсів, які для українських кінематографістів були основними джерелами фінансування творчості. Зрозуміло, що в умовах війни кошти таких організацій як Український Культурний Фонд були перерозподілені на потреби ЗСУ і це абсолютно логічно і правильно. Але з іншого боку значна кількість митців просто не знає, що робити далі.
Ми чудово розуміємо, що з моменту завершення активних бойових дій на території України пройде не менше року, перш ніж можна буде говорити про повноцінне відновлення знімального процесу. І це найбільш оптимістичний прогноз.
Наступний виклик, із яким багато хто з колег стикнувся навесні - це необхідність виконувати зобов'язання за раніше укладеними угодами. В першу чергу це стосується угод з європейськими партнерами та подачі звітності і підписання актів по грантовим конкурсам попереднього року.
Наш продакшн не стикався із цією проблемою, але мені відомі випадки, коли люди закривалися в більш-менш безпечних приміщеннях разом з обладнанням і намагалися якимось чином завершити проекти, змонтувати передачі, фільми, за які вони вже отримали фінансування.
Наступна наша проблема, як кінематографістів - це неможливість проводити в Україні будь-які серйозні великі зйомки. Це зараз неможливо фізично, оскільки в державі немає жодного по-справжньому безпечного місця, всі команди і фахівці розкидані, в кращому випадку на території України, а деякі лишаються закордоном і влаштовуються там.
Кінозйомка вимагає ретельного планування. Спланувати процес, маючи постійний ризик повітряної тривоги – неможливо. Навіть відносно нескладні задачі, як то оренда обладнання чи транспорт зараз пов’язані із цілим рядом викликів. І це питання до професіоналізму продюсерської команди, адже їй доводиться дуже швидко освоювати нові компетенції і навички.
Окремо слід виділити проблему із глядачами. Вона дуже гостро стояла навесні, оскільки всі кінотеатри були закриті, а кінофестивалі закриті або перенесені. Із відновленням роботи кінотеатрів на відносно безпечних територіях ми бачимо, що попит на українське кіно і український контент є. Але по мірі відновлення кінопрокатної галузі повертаються старі проблеми: українські фільми традиційно отримують менше екранів і незручний розпис (розклад сеансів), ніж іноземні прем’єри та блокбастери. Наша команда зіткнулася із цим під час організації прокату фільму «Марія», також проблема озвучувалася іншими колегами, в тому числі публічно.
Зазначу також, що ряд представників аудіовізуального сектору зіткнувся із тим, що їх контент не відповідає вимогам часу. Зміна наративів робить велику частину контенту неактуальним ні для внутрішнього, ні для зовнішнього споживача, а сама ситуація може стати початком великої суспільної дискусії, що первинне в кіномистецтві: виторг чи цінності, які воно відстоює.
Але, як це завжди відбувається, проблеми породжують можливості.
За умови відсутності державного фінансування не лише кіно, а й культури в цілому, для українців відкрилися закордонні фінансові інституції, які підтримують культуру, вони готові нас слухати, готові читати наші проєкти, спрощують вимоги до заявок і це та можливість, якою багато хто почав користуватися.
А наявність на ринку великої кількості вільних фахівців, готових працювати, є передумовою створення нових потужних творчих об’єднань і підвищення якості майбутнього контенту.
Якщо ми не можемо зараз знімати кіно, то ми можемо документувати російські злочини на території України, можемо збирати контент для своїх майбутніх проектів, можемо писати сценарії і, власне, готуватися до грантових сезонів наступних років, які обов’язково будуть оголошені після нашої Перемоги.
Ми маємо шукати нові форми і способи донесення свого контенту до глядача, а також створювати контент, націлений на аудиторії, яким раніше приділялося недостатньо уваги. Це волонтери, військові, тимчасово переміщені особи. Тобто це все аудиторії, для яких можна і потрібно створювати контент. Мова зараз не лише про кіно, а про культурний продукт в цілому.
Ми вже бачимо як відбувається переорієнтація виробників, котрі відчули зміну попиту, зміну потреб аудиторії. Сподіваюся це в результаті перетвориться на велику кількість українського контенту, орієнтованого на українського глядача.
Власне, це те, про що я мрію.
Фото: Віктор Надточій
