Випав перший сніг. Троє вояків грають у сніжки. Забери з них «броники» і «калашмати» - пацани та й годі, ніби й війни нема. І руїн - також, а навкруги - лише будинки рідного Радивилова, що на Рівненщині, бо вони – друзі з дитинства.
Розумію, ті, хто їх знає ближче, можливо, мають інше, своє власне судження, але це думка людей, котрі живуть у мирі, – вони й уявити не можуть, що таке війна!
Не хочу хвалити своїх героїв і писати з кожного якийсь ідеальний портрет. Намагаюся знайти у кожному саме той штрих, те зерно, яке посіяла у них тричі клята війна. Щоби кожен, хто їх знає, сказав: «Схожий!».
Але, шановний читачу, перепрошую: портрет кожного писатиму не на фоні природи, осяяної сонячним промінням та блакитного неба, а на тлі й у мороці каторжно-важких труднощів війни…
Друг «Живчик»
На свої двадцять два Назар (так звати побратима) ніби й нічим особливим не відрізняється від однолітків. Витягнути його на «позування» для портрета виявилося досить непросто. Через військову обстановку руки й у самого постійно зайняті зброєю, часу на побут, їжу та відпочинок залишається обмаль. А для ближчого знайомства, аби написати портрета, потрібен час. Кажуть: щоб пізнати людину, з нею потрібно пуд солі з’їсти. А тут - хоча б дрібку!
Приглядався до вояка епізодично, намагаючись запам’ятати певні деталі поведінки. Нарешті нагода трапилась. Були в одній зміні «на очах» (так у нас називають бойове чергування на пункті спостереження). Коли дістав блокнота й ручку, щоби занотувати для себе певну інформацію біографії візаві, то отримав різку відмову.
Назар уже в житті спіткнувся і мав проблеми із законом. Коли пояснив йому мету своїх дій, - ніби погодився. Та побачив у погляді сірих очей – сидить переді мною вовченя. Після того, як задав запитання, чому має псевдо «Живчик», він почав, як у комп’ютерній графіці, різко змінюватися на м’які тони. Я зачепив його за живе. Обличчя проясніло, Назарко посміхнувся і рубанув:
- Дуже любив і люблю напій «Живчик». Ще пацанами були, як за цю пристрасть дали таке прізвисько. А «Пепс» - мій друзяка, той тільки пепсиколу визнавав…
Я кивнув. Мовляв, усе ясно. Й далі - до блокнота записую.
-Е-е, цього тільки не треба, друже! – Назар став категоричним. – Будуть сміятися.
Роблю вигляд, що не дочув, і продовжую запитувати:
- А друг «Фокс»?
Назар засміявся:
Йому прізвисько сусідка дала! Бо носив за спиною ранця, як ще до школи ходив, а на ньому… ну, ця… як її… А, згадав! Емблема американська. Ота, що у фільмах показують… ХХ століття. FOX.
Досі жалію, що наче ненароком запитав про четвертого друга їхньої компанії, якого звали «Маестро». Бо після паузи Назар рукавом витер заповнені слізьми очі, запалив цигарку і, важко дихаючи, позбувшись клубка, що стиснув горло, продовжив:
- А Влад так любив артиста Бикова! Сто разів міг крутити диск із фільмом "В бій ідуть тільки старики". Тому і дали ми йому високоестетичне назвисько – «Маестро». Бо годинами міг переповідати все нові й нові відкриті ним деталі про цього героя, котрий полонив своїм талантом – як Майстер... А ти, друже, думаєш, - чого ми з «Фоксом» та «Пепсом» тут? Бо коли ховали Влада, який поліг під Широкіним, ми троє поклялися на його могилі: помститися цим сволотам!..
В одну мить Назарове обличчя знову змінилося. Все його єство показало таку надлюдську силу злоби, що мені на мить здалося: ще трохи – і автомат у його руках стане скрученою пружиною. Хлопця понесло. Перестав бачити значну різницю у віці між нами – перейшов на «ти».
- За що його вони застрелили? Він же, як нормальний мужик, взяв до рук зброю і пішов воювати! Загинув, як герой, від ворожої кулі на «передку», під Широкіним. Не залишився шлятися по Радивилову, сидіти по барах. А є – вільним птахом. І ніхто, навіть ми, не змогли його зупинити…
Повисла тиша.
- Він - не був, а – є! Є – ось тут… - Назар поклав руку на «броніка», де билося його серце.
Хочу заспокоїти, ніби перевівши мову на іншу тему.
- А чому – УДА, а не Збройні Сили?
- А у мене «горб» за спиною – мушу ще три роки в ментурі відмічатися. Режим і нагляд один раз у місяць, - відповів і запалив нову цигарку. - Ось поїду, аби відмітитися. Я такий…
У Назара пальці враз "віялом". І поніс, переконливо аргументуючи свою крутизну в боротьбі з владою, місцевими та й із усім навколишнім неправильним світом.
- Давай, давай, синку, - подумав, – я ж так хочу розкрити все твоє нутро – мені ж хочеться твій портрет написати!
Довелося скинути із себе зайвих тридцять шість літ, увійти самому – за істину. Теж увійти в раж… Вийшло! - Прости мені, Господи, що злукавив у серці своєму, інакше вчинити не міг. - Подумки покаявся.
Все – у Господніх руках: почався справжній кошмар – зав’язався бій. Це «круте перченя» за мить уже вело вогонь по ворожій ДРГ, яка робила спробу зайти нам у тил. Свистіли кулі, які проходили через бійниці нашого спостережного пункту, вибиваючи цілий туман куряви із штукатурки.
Відстрілюємося короткими у відповідь на спалахи у «зеленці». Відлік часу втрачений. Чую, як стугонить серце, відбиваючи молотом у скронях. Молюся не за себе, а за свого синочка, що кричить:
- Батя, патрони, бля… !
Кидаю свій ріжок з патронами з особистого боєкомплекту. Відстрілююсь, поки Назар перезаряджається.
- Ах ви, …
А далі, з етичних міркувань, не буду дослівно цитувати монолог на адресу ворога, що перемежовувався з одночасними короткими чергами «калашматів».
- Оце вам, с…и, за Маестро! Це – за маму і за тата!..
Ворожа група відступила, не витримавши згризання осатанілого «калаша» у Назарових руках. Через бійниці поступала нова порція свіжого повітря. Пилюка, пороховий із запахом сірко-водню дим поступово осідають.
- Батя, ти цілий? – Чую запитання крізь кашель.
- Так. А ти?
- Все окей, - у відповідь. – На чому ми з вами зупинились? Стерво, і поговорити нормально не дали.
Сидить Назарко на долівці переді мною, кашляє, дістає цигарку і пита:
- Ну, що, поїхали далі?
Друг « ФОКС»
Сергій (так звати побратима) – найстарший серед друзів. До Радивилова переїхав з батьками ще десятирічним із Чернівецької області. Дружба між хлопцями зав’язалася в сьомому класі. Донині вони нерозлучні. За характером він більш розважливий, хоча й дещо впертий, тому завжди верховодив. Якраз за ці риси молодші тягнулися до Сергія.
Виявився простим у спілкуванні, завжди усміхнений, тепло і доброзичливо згадує вчителів рідної школи. Жалкує, що був таким зірвиголовою і завдавав чимало клопоту педколективу. Захоплюється спортом, баскетболом. За плечима – Радивилівський професійний ліцей. Гарно малює. Особливо казкових персонажів.
Творча людина у всьому. Як не приховував цю рису, але не втаїв. Достатньо було побачити, як доглядає свого АГСа (він у нашому підрозділі – гранатометник). Напевно, такі риси, характерні для художника, як точність передачі образу, окомір, стали визначальними у його призначенні на цю бойову посаду. Так акуратно та точно «малювати» зі свого АГСа штрихи і лінії по ворожих позиціях зі значної відстані може тільки наш побратим Фокс.
Маю в душі заповітну мрію: колись, після війни, потрапити на виставку Сергія Тимченка – українського художника з Радивилова, поринути у безкінечний світ казкових образів, написаних ручкою чи олівцем.
Друг «Пепс»
Хоча знайомі з Андрієм з квітня шістнадцятого року, коли проходили разом вишкіл перш, ніж потрапити на фронт, для мене, признаюсь щиро, він і досі є загадкою. Я так до кінця його і не «розкусив». Можливо, така його ця прихована родзинка у характері і стала визначальною – він розвідник. По службі ми пересікаємось постійно, спілкуємося часто, але відчуваю: він тримає все у собі, внутрішньо переживає – про це свідчать тільки його очі.
Дещо різкий, непередбачуваний у вчинках, проте завжди зібраний, точний, виважений у діях, особливо у тактиці ведення контактного бою при раптовій вогневій сутичці з ворогом. В мить необхідності на ньому «броник», автомат, боєкомплект, ніж, аптечка – на однострої «горці». Усе надійно припасоване, зафіксоване, – хоч роби світлину чи як зразок на виставку.
Так захотілося мені задати його мамі – Катерині Василівні, одне-єдине, пробачте, нескромне запитання:
- Коли двадцять дев’ять років тому народився Андрійко, він, бува, шаблюки в руках не тримав?
…Розвідники повернулися. Надворі сніг та "мінус" на термометрі. Щоб не виявити себе, годину стояли по плечі у болоті. Тонкими цівочками підіймається догори пара із промоклого одягу вояків. Друг Пепс попросив у мене цигарку – свої геть промокли.
- Штани хоч сухі маєш? – Пробую пожартувати.
У відповідь – посмішка та піднесений до мого носа кулак.
Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін (старший) – окрема тактична група «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»
