Від автора
Немає більшого болю, від того, коли болить душа… Стан – ворогу не побажаєш. Ніби гострий, з нескінченим лезом ніж прямо у серце – щоденні звістки з фронту: відходять у вічність і молоді, і сивочолі сини твої, Україно, кладучи голови свої у січах з татарською потопою – московією.
Від породільних материнських мук і безсонних ночей бігало, бігало маленьке чудо, росло, на втіху та радість батькам, стало красенем – дубочком, і враз обривається ниточка ця ворожою кулею чи осколком.
Як мені - нормальному мужику, батькові двох синів, здатному і навченому тримати зброю в руках - це спокійно слухати? Ні, у мене не двоє лише синів - їх у мене тисячі, бо за кожним болить серце болить… болить…
За свій вік зазнав багато всього. Та як вирватись із «клітки парадоксу: коли Основний закон каже одне, а підзаконні акти – протилежне? Два роки війни мені - офіцеру запасу - дорога туди закрита, бо маю інвалідність, пов’язану з хворобою серця. Ні, не осуджую посадових осіб військкомату, бо діяли вони у межах Закону: пройдеш медичну комісію – будь ласка.
Пробував всі варіанти. Навіть через «Азов». Марна справа, бо на той час, з червня 2015-го, вже була вимога проходити комісію через МВС. Ось тобі, брате, і клітка, вирватись із якої можливості не було. Ще й до всього навалився стан глибокої депресії. Але найважчим випробуванням стала сім’я. Коли найрідніші люди, з позиції їх здорового глузд, ніби прикладали палець до скроні: куди ж тобі, з твоїм здоров’ям?
Ні, не можу по-іншому. Тому простіть за сповідь. Людина має сповідатись лише самому Господу, бо все у Його руках. Він - Вседержитель, і на мої молитви до Нього, відгукнувся.
Один день друга Тихого.
Цей день, 23 березня 2016 року, і став відповіддю на мої молитви до Господа.
По анонсованій у місцевій пресі зустрічі з Провідником - народним депутатом України Дмитром Ярошем - прибув до Дубенського будинку культури на 15 годину. Попередньо написав листа, короткий зміст якого цитую дослівно: « Я, Кудін Віталій Степанович, є капітаном запасу, маю військову інженерну спеціальність командира інженерно-саперного підрозділу. Не можу бути призваним до складу Збройних Сил України за станом свого здоров’я, бо маю інвалідність. На фронті мої діти, я не можу спокійно щодня чути про втрати. Тому прошу Вашої допомоги…»
Лист врешті-решт потрапив до рук молодого - років тридцяти - чоловіка , що спирався на паличку.
- Ця молода людина Вам допоможе, - коротко пояснив Андрій Шараскін, передаючи мій лист другу Тихому.
Тоді їх стояло декілька: жіночка та троє чоловіків, - зовсім невідомих мені людей. Старший із них, ознайомившись зі змістом мого листа, коротко відрізав:
- У нас не платять і пільг нема!
"Ну, - думаю, - все! І тут від воріт…»
- Та ні, не за цим я до Яроша прийшов!
Молодий чоловік з паличкою підняв на мене погляд великих сірих очей і через паузу, що видалась мені вічністю, промовив:
- Добре, приїдете на вишкіл, - і назвав дату, час та адресу.
Так 5 квітня 2016 і відбулось моє знайомство з другом Тихим.
Серед важких щоденних буднів вишколу я - старша за віком людина - взагалі був найбільше був шокований тим, як можна витримувати такий біль. І досі не уявляю як, відкинувши палицю вбік, терплячи фізичний біль у нозі після поранення, показувати з «калашем» в руках способи переміщення вояка у бою!
Це, пробачте, потрібно бути або несповна розуму, або…
У кожного з нас у душі завелися черв’ячки: сумнівів, заздрощів, зневіри, - саме того «багатства», що переходить з роду в рід ще, напевно, від пра-прабатька нашого Адама після його гріхопадіння. Поклавши руку на серце, я і сам подумки запитував: « ну який ти у біса комбат у свої тридцять два, друже Тихий?» Відповідь на це отримав дещо пізніше, коли дізнався, що за плечима цієї скромної молодої людини Майдан. У складі 1штурмової роти ДУК ПС - Піски, шахта Бутівка, лікарня ім. Мечникова у Дніпрі, після травмування під Старогнатівкою. І«реабілітація» саме під час мого перебування на вишколі за два на той час роки війни.
Ти не проходив академій, не здобував військові знання в аудиторіях чи кабінетах. Ти відкривав їх у холоді, недоїданні і недосипанні, коли побратими на твоїх очах відходили у вічність. Ні, я не перебільшую. Це - твій біль і твоя правда, яку бачу у твоїх очах і твоєму серці… Ми всі отримуємо уроки саме з життя, від появи на світ та до самого останнього подиху.
Володя - так звати побратима - так, як і тисячі хлопців, пройшов школу пізнання від дитинства, юності до зрілості. А старість - це ще якась далека-далека для нього перспектива. Двадцять шоста школа, вище професійно-технічне училище рідного Рівного - це вже позаду, десь, ніби і зовсім-зовсім недавно. Позаду і перше кохання, захоплення байками – нічого особливого, як для тисяч його однолітків, що живуть там, у мирі.
Не змогло тільки серце безкінечно миритись з тернами життя, вістря голок якого принижувало Богом дану від народження людську гідність. Бо, коли відчинив двері у світ, – не побачив рожевих тонів та яскравих барв, а лише морок брехні, підлабузництва, зради. Особливо, коли розпочав свою справу,, бо маючи будівельну спеціальність, створив свою виробничо-будівельну фірму. Господь поклав до його серця Дух захисника. Не вагаючись поповнив ряди своїх однодумців серед Правого сектора на Майдані під час революції Гідності. А коли рідну землю накрили чорні крила війни, взяв до рук зброю, бо інакше не міг. Не міг вижити.
Я власне у своєму житті прийшов до висновку, що ім’я, яким батьки називають своє дитя, дещо дійсно таки відповідає суті. А коли побратими дають псевдо – то прямо як кажуть , у «яблучко». Бо мій комбат, як ніхто інший з вояків, володіє ситуацією завжди. Та за весь час нашого знайомства - і це підтвердять всі, хто його знає і воює пліч-о-пліч, – ніколи не чув від нього підвищених тонів у голосі. Тому і носить псевдо "Тихий".
Знаю, що найважче комбату віддати розпорядження або наказ, бо за ними - особиста відповідальність. Щоб пояснити думку, спробую перейти до алегорії. Шахіст має у своєму розпорядженні шістнадцять фігур. Кожна з них має свій закон руху по дошці. В цілому варіантів гри - безкінечність. Передбачив та прорахував, вибрав вірно шлях поєдинку з таким же візаві – виграв, ні – програв. Та в шахах «вбита» фігура знову займе своє місце на дошці у наступній партії. А в житті...
Якось у розмові один єдиний раз з вуст «Тихого» пролунала фраза:
- Як жити далі з постійною ношею у серці – втратою побратимів, котрі полягли у боях? Це - рана, яка ніколи і ніколи не загоїться…
Кожній людині від народження Бог поклав до серця почуття сумління. Це почуття у «Тихого» - в його очах, котрі є дзеркалом душі.
Сам розуміє, що війна без втрат не буває, бо такі її закони. Тому-то і очі у нього завжди сумні. Бо це не шахова гра – війна. А фігурами у цій грі є усі ми, хто поруч, з усіма своїми вадами, характерами, віком та життєвим досвідом, світоглядом, фізичними можливостями, здоров’ям і… Не вистачить паперу, аби дати вичерпну оцінку усіх і кожного зокрема. А командиру ж, до усього, про кожного потрібно знати ще більше. Бо він приймає рішення і віддає наказ до дії кожному. Не на шахівниці, а на передовій.
Ранок. Комбат на ногах, чекає розвідку. На обличчі - переживання. Зібраний. Встиг перевірити всі служби і віддати розпорядження – на його «плечах» і фронт, і тил. Мовчазний.
Нарешті посмішка, – розвідники повернулись живі й неушкоджені. Приймає доповідь старшого, щось відмічає на планшеті. На пропозицію котрогось із побратимів: "Тихий, хоча б чаю!" - тихо відповів: «Потім, друже, пізніше. Я до комбрига». Призначає старшого, тихо віддає чергове розпорядження, сідає до «течика» і поїхав.
Поїхав, як завжди, - без вихідних, без свят, у морок буднів війни. Стоїмо. Запалили. Котрийсь із побратимів кинув фразу: « Куди ж він? Цілу ніч на позиціях… Ні грама не спав…» Мовчимо. Бо знаємо, що там, у мирі, в усіх і у кожного – найдорожче.
Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін (старший) – окрема тактична рота «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»
27.02.2017.
