Дорога, ніби нескінченна сіра стрічка, біжить під колесами нашого авто. Біла розмітка дорожнього полотна «тисне» на очі, бо наближається вечір. За монотонним співом колісних шин двигуна майже не чути. Попереду ще тисяча кілометрів туди, де війна…
Нас п’ятеро. Їдемо на чергову ротацію. На задньому сидінні – побратими, вояки Української добровольчої армії. Троє, майже однакові за віком, – пацани. Тому й мова в них спільна: шумлять, жартують між собою, ніби їдуть десь на пікнік, хоча вже добре «понюхали пороху».
Сиджу спереду, поруч із водієм, побратимом Романом. Мовчимо. Кожен у своїх роздумах, певно, тому, що за віком старші:за плечима вже більше половини пройденого шляху – життя.
Сам я також кермував. Є така категорія водіїв, з якими відчуваєш себе невпевнено, коли знаходишся поруч як пасажир. Тому часто-густо нога ніби сама шукає педаль гальма… З Романом – навпаки: ніби не він, а я сам за кермом авто.
Від природи я людина спостережлива. Коли поглянув на руки водія, знайшов якісь майже непомітні рухи пальців. Так, колись я вже їх бачив…
Ще в дитинстві травмувався – отримав вивих на нозі. Допомогу надавав наш дубенський лікар – травматолог Мирон Йосипович Павлів. Зойкнути не встиг – як пальці міцних лікарських рук вправили на місце вивихнутий суглоб, потім поплескали по плечу. Пам’ятаю той його львівський акцент: «На весіллі ся танцюватимеш!» промовив, миючи після маніпуляції руки лікар. Певно, травматолог, як і будь-який лікар, це не професія, а… діагноз. Бо і рухи пальців рук, і печать професії у них однакові. Ярославович! Так називають його побратими, бо звернення це, напевне, виражає глибоку повагу до цієї, на мою думку, досить неординарної особистості. Знаю Романа більше року, часто бачились, хай епізодично, на вишколах, потім на «передку». Кожного разу все більше і більше вражаюсь цій людині…
Ми обмежені. Бо не можемо повністю осягнути простір і час. Світ сприймаємо через вузький тунель наших, Богом даних нам, відчуттів. Народжуємось і помираємо, тому і маємо дві дати, відстань між якими – наш вік.
Споглядаю зосереджене Романове обличчя, намагаюся осмислити рушій його єства. Звідки і кому початок узято? Ніколи не був у його рідному селі Соснові на Тернопільщині, там, звідки його коріння підрубане, але не вирубане. Рубачі помилилися ніколи не вирубають дух правди та істини, любові та суті…
Пагін зійшов, виплекався, виріс. Узяв силу з рідної Теребовлянської землі, за покликом став лікарем. Бог часу дав, бо Роман зрозумів, що лікувати треба націю від зілля, насіяного від часів татарської потопи.
Десь позаду, у вервечці пройденого шляху, Народний рух, УНСО, Правий сектор – печать його серця – тернисті дороги боротьби за нашу націю в Дусі правди та істини.
На в’їзді до Полтави автозаправка. Зупинились. Хлопці сплять на задньому сидінні нашого авто.
– Друзі, – звертається Ярославович до вояків, – перекусимо?!
Ніби мільйон холодних мурах пробігли по тілу і апогей – озноб, від холодного повітря, що увірвалося в салон. Через відчинені двері авто. П’ємо гарячу каву. Бутерброди теж доречні – бо зголодніли. Перемовляємось. Теми побутові – від самопочуття до настрою. Роман Ярославович. Як тонкий психолог. Десь серед речень у мові ніби випадково так майстерно «вмуровує» свої запитання, з відповідей на які як лікар шукає дані для анамнезу, щоб поставити діагноз: із яким серцем їде кожен із нас туди…
Він добре знає це. За звичною посмішкою, таким теплим спокійним баритонового відтінку голосом переживання та внутрішню напругу видають тільки очі. Сам був у тому пеклі після майдану як вояк, знає куди їдемо. Карлівка, Піски, Широкіно, Станиця Луганська, Старобєшево, Амбросіївка – квітень–травень чотирнадцятого, до кінця залишаться спогадами, бо це в минулому.
А друг Рудя? Зовсім дитина, що, вийшовши з коми після важкого поранення, там, у «Мечці», і його рука з запискою і проханням до Романа передати її мамі… Не процитую, бо і для мене її зміст занадто важкий.
А друзі й наші побратими, що відійшли у вічність, Романе?.. Знаю, що маєш чисте сумління! Бо рубцями пролягло на твоєму серці, поклало печатку в твоїх, друже, очах…
Знову дорога. Глибока ніч. Намагаюся заснути, щоб «відімкнути» думки, – марно. Так уже за свої роки отримав тягар думати, думати, думати.
Хтось із мудрих сказав, що Господь дає людині стільки випробувань, скільки вона здатна витримати. У кожного своя ноша. Так, це той хрест – символ і та реальність, що ніс на своїх плечах дорогою до Голгофи Христос – Син Бога живого. Щиро і без перебільшень, бо зі мною погодяться всі, хто знає друга Коваля – провідника нашого обласного проводу «ДІЯ» про той його «хрест», що несе на своїх плечах.
Не можу осягнути, бо суджу по собі, що рухає тобою, друже? Що додає тобі стільки сил та наснаги – не знайду слів. Бо їх мало у нашій мовній здатності, що теж Богом дана.
Зринув у пам’яті епізод із розмови з нашим капеланом, отцем Леонідом. Коли він на моє запитання, що стосувалося керівника нашого обласного Проводу, подивився мені у вічі і після довгої паузи відповів: «Усе в Господніх руках…» Бо справді, Він Єдиний, хто створив цей світ, Вседержитель, який знає кожне людське серце, благословляє дії тих, хто любить його.. Тому й судимо ми один одного лише за нашими вчинками.
Ранок. Заїхали на п’ятий батальйон. Ярославович на нараді в нашого Провідника. Після сніданку в їдальні є можливість розслабитись. Побратими в бесідці по черзі а то і навперебій у споминах. До деталей ведуть мову про навіть дрібні речі в тім часі, коли тут проходив вишкіл.
Початок весни. Лісове повітря насичене запахами прілого листя, хвої, свіжої трави, що тільки-но почала проростати на сонячній стороні. Долітають далекі постріли зі стрільбища – йдуть заняття.
Дві години минули швидко. Наш Ярославович знову зібраний, бо, не зважаючи на втому, про яку говорило його, як завжди, зосереджене обличчя, промовив: «Ну що, друзі, поїхали? Бо до вечора треба встигнути, щоб бути на місці».
І знову дорога, цей маленький штрих до портрета мого побратима, на його великому шляху, назва якого … життя…
Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін ( старший) – окрема тактична група «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»
30.03.2017.
