Бойові дії Української Повстанської Армії ще недостатньо досліджені. Про жорстокий бій УПА з німцями на горі Діл між селами Сприня – Недільна – Сторона 30 листопада 1943 року кількома рядками написано в книзі Петра Мірчука «Українська Повстанська Армія». На сторінці 39 там сказане таке: «Черговий удар німців був спрямований на Самбірщину. В перших днях грудня німці силою двох полків заатакували невеликий повстанський відділ коло села Недільна. Та й цим разом ворогові не пощастило. У важкому цілоденному бою 30 листопада, при власних втратах 34 вбитими, криваво зламано ворожий наступ. У майже безнадійному положенні повстанців, одна чота сміливим маневром прорвалася непомітно на ворожі зади і несподіваним ударом завдала ворогові рішальний удар. На полі нараховано понад 160 вбитих німців».

Ось розповідь про цей бій колишнього повстанця Євстахія Кульчицького-Живайла. Він народився 1920 року в селі Кульчиці в селянській сім’ї. Чудом уцілів, перебув сталінські концтабори. Мешкав у Самборі. Помер 30 лютого 1994 року. Його свідчення чи не єдине про цей вишкільний повстанський табір і має документальну вартість.

Протягом 1942 року і на початку 1943 року німецький режим посилив репресії проти національно свідомої молоді. На станціях, на вулицях сіл і міст, на базарах, при виході з кінотеатрів поліція проводила облави. Впійманих відправляли на примусові роботи до райху або в концтабори. Особливою ненавистю до українців відзначались шуцполіцаї, баншуцполіцаї, не кажучи вже про гестапо, які складалися переважно з поляків та польських фольксдойчів, що дуже ревно прислуговувались німцям. Свідомим українцям було дивно з того факту. Німці напали і розгромили та окупували Польщу в 1939 році, а вони, поляки, служать їм і то дуже ревно, демонструючи особливу ненависть до українців.

За рекомендацією мого зверхника з ОУН Володимира Ворончака в серпні 1943 року мене направили у вишкільний табір біля села Недільна. Пішов я туди із своєю зброєю. Табір розташувався на горі між селами Сприня – Недільна. Тут приділили мене до чоти «Карого» в сотні «Орлика». Дали мені псевдо «Богун». В цілому таборі розташувався півкурінь. В ньому нараховувалося 210 стрільці, які були розділені на дві сотні. В кожній з них по 105 стрільців, по 4 чоти.

Сотник «Орлик» був молодий, енергійний юнак, ймовірно, після матури(після закінчення гімназії). В таборі я застав вже збудовані дві півземлянки-казарми для стрільців. Кожна по 20 метрів довжини і 5 метрів ширини. Третій будинок збудовано з дерева. Це штаб куреня. В штабному будинку, в кількох кімнатах, розміщувалися шевські і кравецькі майстерні, в яких стояли ручні німецькі машинки. Там шили однострої та взуття. Недалеко від штабного приміщення були вмуровані два котли, в яких кухарі варили їжу.

Вишколом керував чотовий «Корній» та сотенний «Орлик». Майже що другий день, курінний «Омелян» приймав на плацу звіт сотенного «Орлика» про стан справ у сотні, про хід її вишколу. Табором керував курінний «Омелян», приблизно 40 років. Високий, стрункий військовик, підтягнутий, елегантний, дисциплінований. Він вимагав дисципліни від своїх підлеглих. Розпорядок дня: ранішня збірка, вмивання, спільна молитва, сніданок, військова муштра, політичне навчання. Після обіду – практичні навчання, ознайомлення з різними видами стрілецької зброї, тактика в бою, в наступі, у засідці, у відступі. Вечеря, спільна молитва, відхід до сну.

В табір приїздили політичні виховники «Медвідь», «Бей» і провідник ОУН «Оса», Терентій Піхоцький родом із села Сторона. Вони розповідали про міжнародну політичну ситуацію. Було очевидно, що німці мусять програти. В такій напруженій праці проймануло літо та осінь.

В кінці листопада за наказом зверхників одна сотня, що складалася з молодих студентів, відійшла з табору в терен у невідомому для мене напрямі. Залишилася лише наша сотня та кравці, шевці, кухарі та фірмани з кіньми.

Стійки стояли круглодобово в напрямі сіл: Сторона, Сприня, Недільна, Залокоть. Наша сотня на озброєнні мала один «Максим», совєтського зразка, кілька «дегтярів», десятизарядники, ручні гранати, кріси і кілька «папашок». На зиму були потрібні харчі. Наша чота «Карого» в жовтні була вислана в село Гординя біля Дублян реквізувати харчі з цього лібеншафту. З табору вибирались після обіду. Перейшли ми лісом між селами Сприня – Лопушна, далі через Глинне та лісом на Городище. Тут перейшли через шосе. Два рої оточили поліційну станицю, роззброїли поліцаїв, попередньо перерізавши телефонний зв'язок. Все обійшлося без єдиного пострілу. Коменданта Кучобського, який вірно служив німцям, заарештувала курінна жандармерія. Поліцаїв відпущено. Всі вони виявили бажання піти з нами в УПА. Другі два рої розгромили поліційну станицю в Дублянах. Здобуто багато зброї. Лібеншафтом управляли поляки і ми його розгромили. Забрали свині, худобу, коні з возами, борошно, крупу, цукор. Забезпечили себе на зиму харчами.

30 листопада 1943 року ввечері із села Сприня зв’язковий від станичного доставив штафету: «В село приїхали авта з німцями та кухнею». Командири радилися, чи не краще відступити з табору, бо сила в нас невелика. Окремі командири сказали, що якщо німці підуть до лісу, то ми їх роззброїмо. Наводили приклади наших успішних акцій на станиці поліції, які були проведені літом і восени 1943 року.

Раннім ранком, коли ще сіріло, розіслано стежі в напрямі сіл Сприня, Сторона, Залокоть, Недільна. Та стежа, яка пішла на Сторону, швидко повернулася і доповіла, що німці наступають. Вони, німці, захопили живими кілька повстанців, котрі везли до табору продукти. Серед них був ройовий Василь Якимів із села Сторона. Курінний «Омелян» дав завдання чоті «Карого» йти лісом в напрямі на Сторону і прийняти на себе удар, спинити німців. Решта табору буде відступати в напрямі села Залокоть. Я пішов з чотою «Карого». Зійшли з гори вниз, потім знову на гору буковим лісом в напрямі села Сторона. Ми зайняли вигідні позиції і в засідці чекали на німців.

Кулеметники з «Максимом» залягли за величезним буком і горбком. Звідтам було дуже добре видно лісову дорогу, яка пролягала через галявину, якою мусіли йти німці, бо іншої дороги не було. Віддаль до дороги не більша як 100 метрів. Кулеметником був веселий стрілець «Ковтун», який дуже добре знав зброю і з зав’язаними очима міг розбирати і збирати кулемета. Ми були впевнені, що навіть більшу силу німців ми в стані зупинити. Вже добре розвиднілося. Була десь 9 година ранку, коли із засідки ми побачили німецьку розвідку. Трьох німецьких вояків підпустили в зону нашого прицілу, але чотовий «Карий» наказав їх пропустити, а стріляти в основну масу, яка йшла колоною на віддалі 30-50 метрів за розвідкою. За якусь хвилину чотовий закричав: «Вогонь!». Заграв наш кулемет. Ми дали сильний вогонь із своєї зброї. Колона захиталася і впала на землю. Скошено також трьох перших розвідників. Ті німці, що були вдалині від нас і за деревами в хвості колони, залягли і почали стріляти в нашому напрямі із кулемета та ручних автоматів МГ, ЕМПІ. Їхні кулі нас не досягали, пролітали над головами. Ми почули крики та зойки поранених німців. Хвіст колони скрився поза деревами. Ліве крило чоти мало не допустити підходу німців ближче до наших позицій і унеможливити наше оточення. Німці посилили вогонь із МГ і тяжких кулеметів. Де-не-де вибухали міни з гранатометів, які розривалися десь над нами, над деревами, не чинячи ніякої шкоди. Галуззя дерев летіло на наші голови. Чотовий «Карий» зрозумів, що має перед собою потужну силу і, що втягуватися в позиційний бій не слід. Він послав мене, як зв’язкового, до курінного «Омелян», щоб доповісти про ситуацію і отримати розпорядження. Курінний, вислухавши мене, розпорядився німців наскільки можна притримати і помалу відступати на гору Бердо на Верх в напрямі села Залокоть.

Рівночасно з нашим боєм ми чули сильну стрілянину зі сторони Сприні та Заліктя, куди мали відступати. Наша чота, продовжуючи бій, відступила в табір, навколо якого були добрі укріплення – глибокі рови, з яких можна було прицільно вести вогонь.

Опинившись в таборі, ми помітили, що німці підбігають з протилежних напрямів: з Сторони, Сприні, Недільної. Стало страшно. Ми оточені. Частина вогню нашої чоти була скерована проти одних і других. Віддаль між ними була не більше 250-300 метрів. І тут почався шалений бій між німцями. Кожна із сторін, очевидно, вважала другу своїм противником. Ми тим часом, ведучи вогонь по німцях, відступили в напрямі села Залокоть. Прорив в оточеному перстні зробили головні сили сотні, які відкинули німців далеко з гори вниз, і ми цим коридором скористалися. З нашої чоти загинуло 6 стрільців. Прізвищ і псевд не пам’ятаю. Як мені стало відомо пізніше, сотня втратила 32 вояків. Німецькі втрати – понад 160 вбитих.

Десять повстанців та їх симпатиків німцями було захоплено в полон та повішано в Дрогобичі на ринку 2 грудня 1943 року. Їх прізвища: Василь Цимбаляк та Гриць Макар із села Сприня, Василь Якимів, Іван Хом’як та Гаврило Жентичка із села Сторона, Михайло Дмитришин – с. Уличне, Осип Фім’як – с. Созань, Михайло Петрів – м. Дрогобич, Степан Копач – с. Підбуж, Дмитро Брик – с. Кружики.

А 27 серпня 2017 року новим поколінням борців за волю України на чолі з Дмитром Ярошем відкрито унікальну Вежу Пам'яті.