Бук
Незібрані соняхи. Сухі, чорні мертві тривожно шурхотять на вітру. Між ними воронки й розтяжки, за ними обгорілі стіни зруйнованих будинків в оточенні скалічених осколками кущиків бузку та смородини, і над усім цим синє весняне небо, до якого жадібно тягнеться новими паростками випалена війною земля.
Весняне небо розливається в очах хлопця, який стоїть навпроти, пильно вдивляючись у лісосмугу за моєю спиною. Командир розвідувально-диверсійної групи 7-го ОБАТ ДУК Правого Сектора – Бук.
– Я знав, що ця війна буде. З дитинства готувався до неї: займався східними єдиноборствами, спортивним орієнтуванням, освоював навички з володіння різними видами зброї, поводження з вибуховими пристроями. Мої діди, прадіди воювали, і я завжди знав, що одного дня повинен буду продовжити їх справу. Батьки не вірили, але й не заважали. Потім вже, коли почався Майдан…
Ці очі… Я вже бачила їх. Таке ж ясне глибоке небо, тільки оповите ореолом маленьких зморшок. Мені знайомий цей голос, інтонації: «Допомога Майдану почалась з допомоги дітям, їх у мене четверо – дівчинка і три хлопці. Усі, крім найменшого, якому шість років, були там. Старший син отримав кульове поранення в голову в протистоянні з «тітушками» – зупинка серця, місяці лікування… Тепер, слава Богу, все добре, воює в Добровольчому Українському Корпусі. Середній теж рветься на фронт, але йому тільки сімнадцять, тож їздить поки на передову зі мною як волонтер. Допомога Майдану переросла в допомогу АТО.» – згадую я недавню розмову з гарним темноволосим чоловіком у камуфляжі з червоно-чорним шевроном на плечі.
– Твій батько очолює Правий Сектор Буковини?
– Так. Після Майдану теж загорівся ідеєю відродження нації. Рветься на фронт, але він багато робить як волонтер, до того ж у нього проблеми зі здоров’ям, тож до цього часу мені вдавалось вмовляти його робити те, що йому вдається найкраще. Лише завдяки таким, як він, і мають змогу існувати наші батальйони.
– Ти був поранений на Майдані. Як це сталось?
– Постріл у голову … Прийшов у себе вже в лікарні. Не пам’ятав хто я, але знав, що треба звідти йти. Відключив крапельницю, взув берци, куртка, чомусь, була не моя, і по знаках, що вказують напрямок до аварійного виходу, вийшов на вулицю. Просто йшов прямо, побачив постамент, на якому стояв пам’ятник Леніну, повернув праворуч, зайшов на Майдан, там вже знайшов брата...
– Як ставишся, до чергового перемир’я?
– Після кожного перемир’я у нас «котли», після кожного перемир’я у нас втрати. Не бачу сенсу гратися життям людей, треба звільнити свої землі, а потім влаштовувати перемир’я. – темніють його очі, сповнені рішучості та незбагненної туги. Таким поглядом, напевно, дивились його пращури на вогняні язики пожежі рідних стріх. – Хлопці готові воювати й уміють це робити. Новобранці, вже за декілька тижнів готові виконувати будь-які завдання, треба тільки правильно їх готувати. – додає юнак, поклавши загрубілу від війни долоню на руків'я свого автомата.
– Що тобі сниться тут, на війні? – запитую, підсвідомо відмічаючи його манеру просити повторити питання – командирській тон поступово пом’якшується наприкінці фрази – «Ще раз, будь ласка.»
– Сниться? – залишки маскувальної фарби на обличчі контрастують з білозубою посмішкою.
– Мені, здається, що нічого. Але хлопці жартують, що сняться дівчата, кажуть, я посміхаюсь уві сні.
– Про що мрієш, Бук?
Його погляд злітає над горизонтом і лине кудись у волошкову далечінь.
–…Коли вже все буде добре в нас у країні, я, напевно, буду вже старий. Куплю собі дерев’яний будиночок у горах, з ґанком. Люлька, книжка, плед. – знову сміється. – Там я буду відпочивати від усього світу, поблизу взагалі не буде людей, тільки кохана жінка. Час від часу приїжджатимуть діти й онуки. І більше нікого поблизу, тільки мовчазні вкриті лісами гори…
Його обличчя зачаровує – здається, що замість цих мертвих соняхів на понівеченому мінами полі, він бачить некошені духмяні полонини зі стрімкими схилами…
Не знаю, що закарбує в моїй пам’яті ця війна: люди на колінах вздовж дороги; викладені на сотні метрів запалені лампадки; палаючі лани з незібраним хлібом; очі покинутих тварин, що бродять навколо згарищ і здаються дикими, але якщо підійти ближче, підбігають і лижуть руки…
Я точно знаю, що тепер назавжди буде невід’ємною частиною мого світу: сідаюче над спустошеним степом сонце; на розритій гусеницями танків дорозі, біля волонтерського «бусика» батько обіймає своїх старших синів, а десь там, в їх рідному домі, на підлозі біля вікна з білими фіранками шестирічний хлопчик розбирає та збирає макет автомата, як навчив його Бук.
- Якщо ми зараз не переможемо, колись доведеться брати до рук зброю і йому…
Невід’ємною частиною мого світу стануть назавжди ці поранені працею сапера-підривника руки, білозуба посмішка, маскувальна фарба на юному обличчі та небо в очах, які я вже бачила. В очах, які дивляться на нас крізь століття зі стародавніх ікон, ніби запитуючи, чи зможете ви відстояти свою землю, свою країну, свою мову й віру?
– Я знав, що буде ця війна…