Утікач Бондік

На перший погляд він не здається воїном. Низенький, досить повний, він явно не солдат. Можливо, інтендант або працівник кухні. Але перше враження, як це часто буває, невірне. Він – солдат, причому дуже і дуже хороший. Адже поганих на «Сауні» не буває. Це найближча до сєпарів позиція. До ворога – 500-600 метрів. Щоб просто прожити там всю зиму в приміщенні без даху треба неабияку силу духу, а прожити там найгарячіші дні, коли ворожа арта не замовкала ні на хвилину може лише сильна духом людина та патріот. І не просто прожити, а весь час вступати у бойові зіткнення з противником, атакувати його танки та БТРи. Один з героїв «Сауни» - Друг Бондік.

- Розкажи трохи про себе, друже Бондік.

- Сам я з Житомирської області, з міста Радомишль, де варять досить непогане пиво.

- А чим займався до війни?

- Взагалі-то я інженер-будівельник…

- Ще один інженер в «Сауні» (командир позиції має псевдо Інженер та також за мирною спеціальністю є інженером – Прим. Авт.)

- В мене двоє діточок, син та дочка. Дружини немає. Ще є багато родичів. Батьки живі слава Богу. Є брат, племінники. Сім’я велика так що сумно не буває.

- А як вона відреагувала на твоє рішення іти воювати?

- Перші три місяці вони думали, що я в Запоріжжі на роботі, а вже після поранення все стало зрозуміло, адже таке не приховаєш.

- А що було за поранення?

- В себе на позиції, на «Сауні». Прилетіла міна. Два осколкових поранення в руку, один в голову, а у щоці осколок сидить і досі. Ну і легка контузія на додачу.

- А чому саме Правий сектор? Чому не ЗСУ, інші добровольчі батальйони?

- Зі Збройними силами в мене якось не склалося. Я тричі приходив у військомат, але кожного разу чув, що набору в армію не має. А з Правим сектором я познайомився ще на Майдані. Побачив, що хлопці чесні, віддані своїй справі, на них можна покластися. Тому і вирішив піти саме сюди.

- Ти був на Майдані?

- Ні, в той час я був на заробітках в на півночі Росії. Повернувся я у вересні, а вже в жовтні був на базі ДУКу.

- Поїхав тому, що контракт закінчився?..

- Ні, кинув до біса ту роботу, адже в моїй країні почалася війна. І війна з країною де я працював. Я морально не зміг продовжувати там знаходитися. В мене в житті зовсім інші принципи. Якщо моя країна воює, то моє місце на фронті, а не в країні-агресорі.

- А як сприймали цю ситуацію у тому місці, де ти працював?

- Я перебував у Ямало-Ненецькому окрузі, котрий місцеві мешканці між собою називали «Ямало-Донецьким», адже дуже багато тутешніх були переселенцями саме з Донбасу. Переїхали туди ще за часів Союзу. Так вони самі мені казали: «Їдеш туди? Всип там цим ідіотам добряче!» Вони проти війни, проти відокремлення Донбасу. Через цю ситуацію вони не можуть навіть з’їздити додому, не кажучи вже про повернення.

- Що було найскладнішим у Пісках?

- Хм. Цікаве питання. Насправді там думаєш більше не про себе, а про тих, хто тебе оточує, про своїх побратимів, з якими ти воюєш пліч-о-пліч. Звичайно постійно думаєш про дім, про рідних, не хочеться, щоб вони сумували. Головне – не дати пройти ворогу та не втрапити під мінометний або артилерійський обстріл.

- «Сауна» - найближча до противника позиція…

- Так, метрів 500-600 до них було.

- Як часто доводилося вступати в пряме зіткнення?

- Так майже кожен день. Вони лізли постійно, намагаючись взяти Піски, але пройти нас так і не змогли.

- А звідки твоє псевдо?

- То довга історія, яку я не хочу розповідати. Вважайте, що від прізвища.

- Ця війна надовго?

- Це одному Богу відомо. Я не пророк, а гадати на кавовій гущі я не звик. Подивимось. Наше завдання – звільнити свою землю від ворога.