«Донецьк - батько, Херсонщина - матір, а за Україну стоятиму до кінця»

Він зовсім не схожий на виплеканий російською пропагандою образ бійця Правого сектору: не великий і не волохатий, без копит і руки не в крові немовлят по лікоть. «Змалечку виростав в одному з дитбудинків Донецька, батьків геть не пам’ятаю ....»- тихо розповідає про себе Алекс. Далі? Звичайне ПТУ, відсутність роботи за фахом, заробляння на життя то підсобником на будівництві, то офіціантом, тимчасовий притулок у соціальному центрі, поїздка на заробітки до Київа.

Але життя хлопця змінила війна. Коли почалося очищення Донбасу від сепаратистської погані, кинувся записуватися у добровольці. Невдало. Таким Vip–підрозділам як «Азов» і «Дніпро-1» не підійшов чи то зростом, чи то донецьким корінням. Вже майже опустив руки, та, на щастя, зустрів знайомого з Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор".

І досьогодні він в 12 батальйоні ДУК ПС, що дислокується в таврійських степах на межі з окупованим Кримом. Звичне життя правого добровольця: ідеологічні заняття, фізична та вогнева підготовка, наряди, відпочинок і знову вишкіл. Проте він саме тут знайшов свою сім’ю. Батальйонну. Справжню. Назавжди.

"Людина без рідні, як самотня стеблинка на степових вітрах, а я щасливий", - посміхається Алекс поправляючи автомат, - батько в мене Донецьк, матір’ю стала Херсонщина, а за Україну стоятиму тут до кінця!