Рута Пушкарчук. Війна як буденність
Зрозуміти, в чому тут кайф, важко. Звичайний вечір на бойовій позиції. Таких сотні у простих добровольців, яких ви, одначе, не знайдете у Фейсбуці чи Вконтакті, бо вони сидять замурзані чорт знає скільки в темній задимленій комірчині в перервах між чергуваннями на горі зі зброєю в руках.
Виходиш на дах. А з нього, знаєте, видно, як горить Донецьк. Підіймається густий чорний дим по всьому горизонту. Війна. Дуже красиво. Дуже. Коли ти не думаєш, що це – тисячі загиблих людей, тисячі розбомблених будинків, і нервів, і сліз, і крику. Ти не зважаєш на це абсолютно! Коли нічне небо раз за разом захлинається трасуючим дощем і спалахує снарядними блискавками. Коли знизу долітає різкий вигук «Вогонь» і «Рапірка» як заграаає!!! БАХ. Захоплює дух, і мить, поки снаряд летить в точку «Підерас на холме»( ворожа вогнева точка), ти непорушно стоїш, дивлячись як витончено і стрімко наближається ця вбивча комета в сторону ворога…Здуріти можна.
Маленька кімнатка. Тепло і по-своєму затишно. Все-таки, буржуйка робить своє діло)). У ній так спокійно ледве-ледве потріскують дрова… Хто скаже, що це – війна?! Чи люди просто зовсім інакше її уявляють?!
«Повоювали – можна і чайку хлібанути!» - підсумовує Інженер, ставлячи чорний від диму чайник на буржуйку.
А поруч хазяйнує друг Бондік (йому ще до повного фаршу не вистачає фартуха) з величезною каструлею води і картоплі, що через годину перетвориться на справжнісінький борщ! І борщик такий – нівроку, скажу я вам))
Під стіною, з іншого боку буржуйки, прислухаючись, звідки і куди летять мінки, плюють насіння Кум і Чорний. Лушпиння кидають в цинк від патронів…
А навпроти сидять задумані Бандит, Піротехнік і Рудік, що з філософським виразом обличчя вдивляються в епічно захоплюючі сюжети «Новоросії. ТВ». Хай мене ранять, їй Богу!...
І тут починає бабахати десь зовсім близько. Чорний такий: «А ну дайте мені трахтаматік, пойду повоюю. А ви всі– в підвал!»
Через хвилин 15 усі знову збираються в кімнаті нагорі. Дивимось: в одній руці Бандита забитий снігом калаш, а в іншій – яблучний пиріг))
«Ху, ледь доніс… Налітайте!»
Не погнати з побратима – даремно прожити день. І тут Бондік: «Я вже бачу, як дріботить Бандит, крок за кроком давиться слиною, уявляючи як смачно наминатиме пиріг. І тут такий бабах! Бандіт падає, на ходу швиряючи автомат в сніг (нашо він йому нада?) і відчайдушно прикриває грудьми яблучний пиріг… Ех, на що тільки не здатен голодний воїн?!...»
І всі ржуть, як ненормальні.
Зрозуміти, в чому тут кайф, важко. Це просто звичайний вечір на позиції. Ну… це просто «Правий сектор», народ!)
