Спасибі тобі, Сєва. Я більше не метушусь!

- Если хочешь идти с нами - туристом не пойдешь.

Це означало, що вперше мені доведеться взяти до рук зброю, тобто свідомо перейти межу між свідком та учасником подій. Мені видали "сучку" і заряди до РПГ, приставили до гранатометника і сказали щоб не відходив. Бої за аеропорт були в самому розпалі і розгоралися щодня більше і більше. Розвідгрупа ДУК ПС виходила на Опитне, яке тоді ще було "нічиє" і мені було реально стрьомно. Неприбрані поля чорних соняшників з обох боків, спалений "бобік" в лісополосі, ворожі міни позначені прапорцями "партії регіонів", іти лише слід в слід і в голові пульсом бахкають думки "А якщо реально треба буде стріляти? Що робити знімати чи відстрілюватись? А якщо візьмуть в полон?" Ніби читаючи мої думки хтось із хлопців тоді дав мені гранату "про всяк випадок" і шифри мої стали нестерпними. Одна справа ховатися від артилерії і зовсім інша - лізти сєпарам на рожон. А тут ще прям посеред поля нас почали крити мінами - видно якась падла нас спалила і тепер їх "васільок" лупашив наугад.

М

іни пролітали низько-низько над головою, так, що навіть на відео чітко можна розрізнити як вони шуршать в повітрі, і падали в соняхи. Сєва - командир групи, тоді повернувся до мене, знизав плечима з жартівливим виразом обличчя, типу "ну, шо ж поробиш" і ми поперли далі. Минули кладовище і ось треба перейти по дамбі щоб потрапити у саме Опитне - 150 метрів абсолютно відкритого простору і хто там на тебе дивиться через оптику - невідомо. Прям перед мостом, маякуючи одне одному на мигах, хлопці розсипались в різні боки, а я, вперше за півроку на війні ледь не запанікува. Я не знав за ким бігти, а пояснити мені ніхто не пояснив. Мозок в секунду обробляв тисячу думок від того що я зараз палю всю контору, до того, як переживуть батьки коли мене привезуть додому з діркою в голові..ну ви знаєте як воно буває. Мозок панікував, а тіло в нерішучості застигло прям посеред дороги. Здається хтось шикав на мене з кущів аби я вшивався геть і саме тоді до мене спокійно підійшов Сєва і тихо спокійним голосом сказав мені на вухо: "Всё нормально. Ты главное не суетись" і показав пальцем куди мені сховатись.

Не знаю, як подіяла ця магія, але мій ступор зняло як рукою, голова прояснилася і руки з ногами запрацювали як треба. "Ты главное не суетись" - ну нічого в цій фразі особливого немає, але в тих обставинах і таким тоном яким вона була сказана - вона відклалася просто під кору мозку. Ще потім не раз і не два я згадував її в Пісках, Авдіївці та і в тому ж самому Опитному. Кілька разів в скрутній ситуації, коли біжиш напіврачки, а на голову падають відсічені кулями гілки дерев, або коли преш ноші з 200тим вояком, а сєпари криють вас всім чим можуть - в голові сам по собі звучить Сєвин голос: "Всё нормально. Ты главное не суетись".

Коли я потрапив у Опитне вдруге за нами виїхала полювати сєпарська "беха". Ми чули як вона ганяє сусідніми вулицями періодично пострілюючи в кущі, аби викликати нас на бій. Група тоді була значно більша і частина гарячих правосєків, звичайно ж, пішла ту "беху" палити. Кількох чоловік лишили прикривати. І ось я сиджу в чорних соняшниках, із зарядженим РПГ-7, через дорогу посміхається з кущів Сєва і показує мені великим пальцем "клас" і мені вперше хочеться (!) аби та клята "беха" вилетіла зараз на наше перехрестя, бо я точно знаю, що спалю її к єбєням....а вже потім познімаю.

Лише через два роки я потрапив до Сєви на могилу і побачив на пам'ятнику напис: "Счастя, радості, добра..." і портрет, який я зробив тоді в Опитному. І дивне це відчуття... не хочеться мені вірити, що заради цього портрету я туди і ходив. Хочеться вірити, що раз вже так сталося, то хай це буде моєю тобі подякою... і не останньою/ Спасибі тобі, Сєва. Я більше не метушусь!