Актуально:      Фронтовий щоденник     

Перлинка

Перлинка

Прибула волонтерська допомога від житомирян. Втомлені довгою воєнною дорогою люди різного віку доставили сюди, на передок, все щонайнеобхідніше: воду, харчі, одяг. Колись бачив малюнок, що став емблемою однієї із волонтерських груп: люди, котрі тягнуть, напружуючи кожен м’яз свого тіла, запряжених у віз волів. "Глибока і вдала аналогія", - подумав тоді, бо знаю, це - правда нашого сьогодення.

Найстарший за віком назвався: «Дід Мюллер», та назвав кожного зі своїх побратимів. Серед клопоту розвантаження бусів помічаю молоде сірооке дівча з бандурою у чохлі. Ов-ва!

День. Найбільший серед кубриків вщерть заповнений вільними від служби вояками. Тендітна, у вишиванці, з віночком на голівці дівчина бере до рук інструмент, поправляє розпущені русяві коси і плавно кладе руки на струни…

Люблю музику, чув багатьох бандуристів як у сольному, так і тріо- виконанні. Але тут від поєднання сильного, чистого голосу, якогось особливого звучання струн відчув, як по тілу побігли мурашки, защеміло серце, до горла підкотив клубок і чомусь з очей побігли сльози. І не лише у мене, а й в інших вояків, серце котрих наче було скам’яніло в умовах війни.

Втратив відчуття простору та часу, не відчував, на чому сиджу. Шокований. Не вистачає слів, аби пояснити стан… Побратими міняються в наряді поза графіком лише у виключних випадках. Почути Світлану Ніконорову – і став таким випадком, бо відчути такий талант повинен кожен.

Дівчині всього лиш двадцять три роки!

- Як так, донечко, що моя Україна не знає, що десь у Житомирській філармонії захована така перлина, в руках якої звучить не музичний інструмент, а жива душа?

Світлана посміхнулась. Ловлю щиро вдячний усміх відкритої дівочої душі.

- Люблю співати.

- А з бандурою скільки часу ? – питаю.

- Десять років, – і знову - посмішка і той же погляд очей з-під довгих вій. «Муляє», бо ще у шоці, продовжую сипати запитаннями :

- А в роду ще хтось співав ?

- Так, це, напевно, від мого прадіда, бо люди казали: коли Грицько співав, то чути було у сусідньому селі.

- А чому ти не заявила про себе у « Голосі країни»? - запитую, бо не можу погодитись, що такий талант не став нашим національним надбанням.

Дівчина знизує плечима Що-що, а сором'язливість є частинкою її сутності.

- Пообіцяй, доню, що наступного року ми всі вболіватимемо за тебе на цьому пісенному конкурсі! Бо - впевнений я - ти переможеш!

- Спробую , бо не Ви перші про це …

Та повної відповіді не дочекався. Сутеніло, залишатись волонтерам на позиціях ставало небезпечним.

Прощаюсь зі старшим і дякую «Діду Мюллеру» за подарунки, особливо за Голос – Голос нашої великої української нації. Бо такої наснаги, яка, ніби від чарівної палички, виникла у наших душах і серцях, страючи кошмари і втому буднів війни, може лише відкрита і рідна українська пісня…

Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін (старший) – окрема тактична група «Волинь»
Української добровольчої армії
«Сектор М»

21.02.2017.

Теги: Щоденник фронтового кореспондента


Всі відео від Сектору Правди: