Актуально:      Фронтовий щоденник     

Що ти бачиш у своєму вікні?

Він сидить поруч, готовий до бойового виїзду, в очах сконцентрована вже знайома мені внутрішня енергія – енергія воїна, який знаходиться в стані священної війни і готовий у будь-яку хвилину вмерти за свою землю. Чисті очі, козацький чуб, на зап’ясті намотана біла вервечка, загрубілі, усі в почорнілих подряпинах, пальці погладжують червоно-чорне полотно майданівського прапору, на якому вже не розрізнити дірки від куль беркутівців, сепаратистів, від осколків російських мін.

– Я буду з ним, поки зможу тримати його в руках. Якщо щось почав, треба завершити. Що я скажу дітям, якщо їм прийдеться доводити до кінця мої справи? – Зовсім юне обличчя контрастує з дорослим жорстким чоловічим поглядом.

– Хай хоч вони поживуть в Україні, про яку я мрію.

Я не завжди розумію чому ставлю саме такі питання, вони й мені здаються дещо дивними, але, чомусь, відчуваю необхідність почути відповідь саме на них:

– Що тобі сниться тут, на війні? – Спостерігаю як на його обличчі з’являються промені теплої посмішки.

– Дівчина... Наталочка. – здається, в сірому клаптику лютневого неба, що тремтить між привареними до вікна машини кусками броні, він бачить її обличчя.

... Зовсім дівчинка. Я бачила її на фото. У синіх очах мрійлива дитяча душа, зачарована красою навколишнього світу. Дівчинка, перше справжнє кохання якої прийшло одночасно з війною, і замість поцілунків у соковитих травах дідусевого саду, принесло із собою найстрашніші випробування жіночої долі – розлуку, страх, розпач, безсоння і клаптик лютневого неба у вікні броньованої машини. Клаптик похмурого тривожного неба у вікні маленької кімнати, за яким відшумлять зливові весняні дощі, зриваючи білий цвіт із гілок дідусевих яблунь, змиваючи із землі червоні сліди бенкету шпаків на старих черешнях, а вона все так само буде чи то жити в нестерпному, розтягнутому в нескінченність чеканні, чи то вмирати в зупиненому часі.

– Вона намагалась відмовити тебе?

– Ми познайомились на Майдані, вона розуміє мене та чекає живим та здоровим… Усіх нас чекає живими. – додає він, дивлячись, як шикуються в однострій хлопці з його розвід. групи, для отримання "крайніх" перед виходом інструкцій. Вибачившись за те, що змушений перервати розмову, він виходить, впустивши в машину холодне вологе повітря та звуки працюючих з боку Опитного мінометів.

...Після Майдану він був вдома 18 днів. Я бачила їх на фото. Та замість срібних голосів дзвінків у передпокої, юного розкутого сміху, солодкого шепоту, бурхливого голосу вітру та літніх хвиль, якими зазвичай розмовляють зі мною фото закоханих, почула відлуння тривожного дзвону старих церков, стукіт коліс поїзда, молитовний шепіт, шелест верб із плакучим гіллям та сумну пісню вдалині.

...Я напишу їй листа про те, що у мене є інтерв’ю з ним, запитаю її згоди розмістити на Секторі Правди їх спільне фото та поставлю декілька питань з тих, що здаються дивними навіть мені. Отримаю листа від неї і не наважусь змінити в її відповідях ані слова.

"Ми зустрілись на Майдані, під час революції, 23 березня. День був дуже теплий, я стояла лицем до сонця, і одразу розгледіти обличчя Богдана не змогла. Він мені щось казав, що саме, я не пам’ятаю, бо тоді була дуже схвильована та неймовірно сором’язлива.

Чи було це кохання з першого погляду? Певно, ні. Спершу ми з ним майже не спілкувались, згодом десь через декілька тижнів, ми почали дружити, розмовляти. А під кінець травня я зрозуміла, що для мене стало звичним шукати у натовпі його погляд. Одного разу, коли я сиділа на чергуванні, він прийшов до мене з букетом тюльпанів, сказав: "Це тобі!" От з того моменту все й почалось... Я його розумію як друг, проте не можу відпустити як дівчина. Спочатку я його відмовляла, потім збагнула, що покохала саме за його наполегливість, за вірність шляху жертовного служіння Українi. Поважаю його вибір, хоча іноді стримувати себе не можу і зриваюсь у трубку, але він мене швидко заспокоює, каже, що я дуже сильна, і все зможу... Я горджусь ним, чесно. Завжди думаю, що йому там набагато важче ніж мені, тому намагаюсь себе не жаліти. Упоратися з переживаннями допомагають молитви, постійно молюся за нього... Я йому подарувала хрестик, він його береже, каже, що не знімає. Це трохи мене заспокоює.

Чи бачу я страшні сни? Часто, ще з часів Майдану. Я дуже чутлива до болю людей, все пропускаю через себе. Особливо важко було в лютому цього року, коли він був неподалік від аеропорту... Чесно кажучи, це був найжахливіший час у моєму житті, все просто зупинилось, я не відходила від телевізора, дивлячись новини. Дякувати Богу, поруч з ним наш спільний друг, якого я вже називаю братом. З ним ми теж познайомились на Майдані. Він дуже підтримує мене, телефонує, каже: "Сестричко не переживай, ми скоро повернемось". Підтримують батьки. Мама плаче разом зі мною, а тато говорить, що ми повинні бути сильними, хоч в очах його великий смуток...

Найщасливіші миті в моєму житті? Ті декілька днів його відпустки. Кожна мить поруч із ним – для мене щастя. Люблю, коли він посміхається. Люблю з ним говорити. Люблю з ним мовчати. Обожнюю його очі.

Чи змінились на дотик його руки? Так, його шкіра загрубіла від війни,його пальці вкрилися маленькими зарубцьованими шрамами, його обійми стали міцнішими і в них я почуваюсь в безпеці, абсолютній. Він дуже подорослішав, став ще сильнішим. Раніше він інколи здавався мені дитиною. Зараз я з впевненістю можу сказати, що він справжній чоловік. Я ним пишаюсь, особисто для мене він герой.

Всім, хто чекає, хочу побажати скорішого повернення коханих. Ніколи не забувайте, що немає нічого сильнішого від кохання жінки, вірте у краще і ніколи не думайте про погане. Слава Україні. "

Я дивлюсь на білу вервечку на її тоненькому зап’ясті на фото, яке промовляє до мене шелестом крил журавля в небі, плеском джерельної води, старовинними піснями про віру, вірність, любов і не втримуюсь від ще одного дивного питання:

– Що бачиш ти у своєму вікні?

– Наше майбутнє...


Всі відео від Сектору Правди: