«Ніколи не станемо дроворубами і водоносами чужого фараона»
«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний»
Степан Бандера
Сьогодні нація опинилась перед вибором і мусить його зробити.
Проте, коли чобіт російського окупанта топче українську землю, а яничари від минулого та сьогоднішнього режимів внутрішньої окупації точать державу зсередини, частина суспільства піддається на пацифічну колискову: треба мир, домовленності, штики в землю. От тільки для влади і навколовладних «одобрямс» існує проблема з націоналістами, що свідомо та оружно, починаючи з Майдану, вмирають за Україну і ніколи не дадуть домовитись з Путіним.
Нині здійнялась хвиля істерії стосовно Правого сектора. З ворогами та українофобами всілякого пошибу все зрозуміло, паскудити націоналістів – їх шмат хліба. Однак, цього разу владна наволоч впряга потроху патріотів. Виявляється, російсько-сепаратистські війська на Донбасі перейшли у наступ (що вони роблять вже рік!), а ці вередливі націоналісти замість там вмирати (за мінськими/мюнхенськими ж бо домовленностями українцям не вільно стріляти!) збройно дебоширять на мирній Україні. І почалося: бідкаються пенсіонерки під під’їздами, каркають з телеекранів, так звані, експерти, навіть частина патріотів (від лайкаючих на фейсбуці до «радикалів», які не бояться вбиратися у вишиванки та збирати допомогу солдатам) обурилась неслухняністю націоналістів.
Поясню.
Історія України свідчить, що не натовп, не ситі посполиті чи владні прохіндеї вирішують долю держави – тільки провідна верства. І занепад князівської, козацької та УНРівської держав не пояснюється зовнішніми чинниками, тільки внутрішніми. Слабла провідна верства – князі, козацтво, національні поводирі – ми втрачали державність. В такі трагічні часи в українському народі завжди народжувалася нова сила-верства-орден, яка брала на себе національний провід і порятунок держави. Так було, є і буде!
Сьогоднішній параліч влади пояснюється саме нездатністю рахітичної всеяпартійної старої еліти реформувати Україну – «коли на провідне місце видираються пастухи духом…тоді близький упадок Трої» (Дмитро Донцов).
Треба усвідомити, що скінчився «блаженно-наївний світ, коли вірили в світло розуму…що насильство, шовінізм, війна перестануть бути регулятором життя…що Іван обніметься з Ванюхою, єретиків не палитимуть більше на вогнищах, кати викладатимуть пасьянси…рай буде на землі і щастя – в людях» (Дмитро Донцов).
Настав час заліза. Якщо ти патріот, але перебуваєш на канапі-з кумом на кухні-на рибалці – там і залишайтесь. Якщо не гідний і не пристосований (суб’єктивно чи об’єктивно) боротися – не заважай робити цього іншим, бо «бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець той здобуває світ!».
Сьогодні ми – українські націоналісти, члени «Тризубу» ім. Степана Бандери, Правого сектору, побратимських правих патріотичних організацій, бійці Добровольчого українського корпусу Правого сектору, батальйону ОУН, бійці-симпатики інших (в минулому добровольчих) формувань та збройних сил України – свідомі свого обов’язку вберегти державу від зовнішньої російської агресії та внутрішньої корупційної контрреволюції. Народжені Майданом, загартовані Визвольною війно на Донбасі, ми йдемо в бій з Богом у серці та мечем при боці!
Так, ми не подобаємось більшості «людей із заячою психологією» з їх споживацьким світоглядом. Проте, вибір у вас є: або стаєте пліч-о-пліч з нами, або залишаєтесь за місцем прописки. Ваша нехіть до боротьби є свідомим перекладанням відповідальності на інших. Інші – це ми. І ми цю відповідальність на себе беремо.
Свідомий того, що знову лунатимуть звинувачення у шовінізмі, фашизмі та інших смертних гріхах. Годі. Наш патріотизм таки відрізняється від простого милування українськими піснями, краєвидами та насолоди галушками, бо він не пасивний, а дієвий. Ми не лише любимо своє, а й стаємо на його захист, готові вмерти за ці «тихі води, ясні зорі». Так, як і славним нашим попередникам – князівським воям, українським козакам, січовим стрільцям, підпільникам ОУН та бійцям УПА – нашим ідеалом є звільнення рідної землі і народу. В цьому наш патріотизм і наша любов до рідного краю.
Також ніколи українські націоналісти не були фашистами. Для фашиста нічого не існує поза державою, правляча влада є силою, яка здійснює свою волю і примушує визнавати себе. Проте, держави народжуються і зникають, будь-яка влада приходить і діє саме в своїх вузьких, часто шкурних, інтересах. В центрі ж ідеології націоналізму стоїть нація, як найвища форма буття людської спільноти. Українська нація – це кровна і духовна єдність всіх «живих, мертвих і ненароджених» поколінь українців. Людина тільки в нації знаходить своє самовираження, поза нею вона втрачає своє коріння, перетворюється на «байстрюка людства».
І наостанок. Ми — не солдати. Солдати, якщо розуміти це слово у первісному сенсі, це ті, яких наймають, які воюють за когось. Ми ж воїни. Ми воюємо за власні ідеї, за те, щоб наші ідеали зацарювали на нашій землі.
«Господи, Боже наш! …Дозволь мені бути першим у Святій Битві в цей день… Зміцни в мені любов до моєї Нації, щоби міг я в її інтересах і навіть проти її волі рятувати її від Твоїх ворогів.
Господи мій, ниспошли мені щастя дожити до Перемоги, але якщо це занадто багато, то сподоби мене козацької смерті, дай мені можливість померти за Тебе й Україну, щоб душа моя могла служити Тобі во віки віків, а моя кров щедро оросила поля моєї Батьківщини; щоб ті, хто прийде після нас, звернувши свій погляд на наші справи і могили, могли сказати: “Вони впали за Бога, Україну, Свободу...”
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Амінь.».
