Рідненькі наші, вибачте нас

Я вже РІК!!!

Повний, цілий рік перебуваю в 5-му ОБ ДУК Правий сектор. Я бачила за цей рік багато. Бачила бійців, які приїжджали після декількох місяців навчальної бази, та так і не змогли вирушити на війну. Бачила дівчат, які приїжджали влаштовувати особисте життя й їхали додому ні з чим. Бачила неймовірно фанатичний героїзм 19-21 річних хлопців, які віддали своє юне, сповнене намагань, віри, сили життя за Україну. Бачила батьків, дідусів, які не воюючи зі зброєю в руках, та віддають всі свої сили - возять бійців на передову, не відпочиваючи по 2-3 доби поспіль. Бачила жінку, яка залишила все і працює на абсолютно "голому" патріотизмі. Бачила весілля та розлучення бійців. Бачила як сходять з розуму та як повертаються після жахливих неодноразових контузій до реальноті. Бачила, відчувала, як снайпер працював по нашій автівці, коли їхали з Пісків та не вцілив. Чула гуркіт ворожої арти в Пісках.

Та просте, банальне запитання мами бійця: "А куда это он собрался?", - мене збило з пантелику. Я вперше не знала, не розуміла що відповісти. Я неодноразово повідомляла рідним загиблих наших бійців (переживаючи цю втрату з ними, виснажуючись морально), про їх загибель... Та сьогоднішнє запитання мене просто вибило…

Ми - тут бачимо свою реальність. Війну. Країну, за яку готові померти. Та... Там, на цивілці є ті, хто нас любить, хто переживає, хто молиться щоденно за нас. Нам легше сказати їм, що все добре, не переживай, так треба. Та як їм залишатись тут? Як їм, не розуміючи чому і куди ти їдеш - сприйняти твоє "все добре"? Я в розпачі...

P.S. Донечко, я достеменно знаю,- я тут задля тебе, задля твого майбутнього. Вибач, рідненька, що ростеш без мами вже рік. Я люблю тебе сонечко так сильно, як люблю свою країну. Ти в мене розумна дівчинка, ти зрозумієш.

P.P.S. Рідні, підтримуйте частіше своїх воїнів. Їм просто необхідна ваша підтримка!