Ми - бандерівці, ми йдемо!
Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Соборна Українськая Держава,
Вільна й міцна від Сяну по Кавказ!
Марш українських націоналістів
Кажуть, що в кількасотлітній національно-визвольній боротьбі український народ втрачав найкращих, розумних, свідомих. Інші ж, із заячими душами, пристосовувалися, гнулись. Чи не тому зараз бракує справжніх козаків, ми ж бо є нащадками саме тих «свинопасів та гречкосіїв», що виживали з опущеною головою.
З цим хочеться погодитись, коли під час Визвольної війни на Донбасі по мирних областях зустрічаєш рум’янощоких чоловіків призовного віку не під військкоматами, а по барах-клубах в дорогих авто. Так, винна і недодержава, що не зуміла скористатися патріотичним вибухом задля мобілізації і перемоги. Проте, намагаються не помічати війну не лише юнки в бікіні на чорноморських пляжах, а й багато хто з нас, невідмобілізованих/медкомісію пройшовших (може пронесе?), тут і сьогодні.
Проте український родовід не переривався попри шквал воєн і репресій, проявляючись через покоління поколінь і в душах достойніших. Це вони обкурювали мушкетним димом стіни Стамбулу – столиці наймогутнішої імперії світу. Щовесни чайками з Січі вигрібались турка шарпати та братів-невільників визволяти. Скородили списами московські ребра під Конотопом так, що навіть цар збирався втікати з Москви. Із цієї когорти безстрашні опришки та гайдамаки Холодного Яру. Хто, як не вони, піднімали співом під кобзу приспану волю, попри заборону українського слова таємно читали Кобзаря. І ці достойники з першим пострілом світової війни в 1914 творили відділки січових стрільців, гинули під Крутами і летіли махновськими тачанками степом, чортом дихаючи проти і білих, і червоних, і антантівських окупантів. Не стало ще на силі… Згасло полум’я волі під більшовицьким чоботом. Але вони не схилили голови, витворили УВО-ОУН, це саме про них – «розстріляне відродження» в радянській Україні. І це вони перемагали у Другій світовій і під «ура!», і під гасло «Слава Україні!». Вони ж бо створили Українську Повстанську Армію – армію нескорених, армію без держави, що єдина не капітулювала і по війні, чия остання криївка героїчно загинула в квітні 1960-го.
Таки козацькому роду нема переводу. І це ми, їх онуки-правнуки, бруківкою з Хрещатика змели режим пРезидента Януковича, сформували перші добровольчі батальйони з Майдану, залишились лежати вздовж переораного «градами» україно-російського кордону, гинули, але тримали коридор для побратимів з Дебальцево, перетворились на кіборгів – люди би там не вижили! – в аеропорті донецькому.
Визвольна війна на Донбасі триває. Попри нехіть держави, контрреволюцію чиновницької орди, капітуляцію нової/старої влади перед російським колосом на глиняних ногах та західним гаманцем ми не лише стримуємо – ми підемо вперед. Ми переможемо – ми приречені перемогти. От тільки втрачаємо найкращих, чия кров щедро зрошує поля Батьківщини, а душі будуть служити Господу во віки віків.
Ті, хто прийде після нас, звернувши свій погляд на наші справи і могили, скажуть: “Вони впали за Бога, Україну, Свободу...” І будуть історичні дослідження про буремні 2014 і 2015 роки Божі, а то і обеліски, пісні та легенди. Все це буде. Але в майбутньому. Без нас, тих, хто поляже в борні.
А сьогодні ми, націоналісти, як і наші славні попередники з ОУН та УПА, в смертельному двобої з російським окупантом. І не кожен з нас так красиво може сказати про свою боротьбу, ми це називаємо простіше – хто, як не я? Ми не завжди встигаємо обійняти дітей, а тим паче відповісти на питання ще ненароджених онуків: за що?
За що?
За той поодинокий соняшник край поля.
За дитячий сміх на гойдалці під під’їздом.
За натруджені руки матерів, що, втерли сльозу нам услід.
За мертвих і живих, і ненароджених синів та дочок твоїх, Україно, – за це ми вмиратимемо з волі Господа нашого та революційного Проводу.
Але най не радіють вороги, бо ми живі. А допоки ми на силі, знищуватимемо їх безжально. Чуєш, рускій мір, наш поступ, бачиш, спаскуджена нинішня недовладо, відблиски пожеж, відчуваєш, отаро україноненависників, наш гнівний подих в спину?
Ми бандерівці, ми йдемо!