Війна і щастя
Вранці Стрілочка рвонула додому, Чорний на Піски, Рута на навчання, хлопці-чубарі - Ватра і Люлька - додому відео монтувати, а Даня - на завдання на передову. Тиша. Зрідка забрідали Олена з другом Вольфом - "то вместе, то поворозь, а то попеременно", - зосереджено працювали в компах. Часом заскакував Пілігрим. Я вже почала думати, що доведеться самій ночувати у величезному домі. Але не тут-то було! Приїхали з передової наші браві полковники-артилеристи. Щасливі!Усміхнені, наче не під ворожими мінами побували при мінус 12 по Цельсію, а на південному курорті. Хваляться: двох снайперів завалили. Одного хлопці з подачі Андрія Петровича, а другого Леонід Вікторович сам власноруч з міномета приложив.
Андрій Петрович розповідає:
- За три ці дні пройшли з вашими... нашими, - поправляє сам себе, - хлопцями четвертий курс артилерійського інституту "стрільба із закритих позицій". Кажуть мені: "Розривів не видно!" А я кажу, земля ж мерзла, міни поверху лягають, тільки осколки врозліт. Ти стріляй одиночним і почекай, міна в землю війде й фонтан землі викине. Стріляють. Бачиш? - Кажу. "О, тепер, - каже - бачу!" - Тепер фіксуй позицію. Далі тільки глянеш у розрахунок, якщо поряд треба буде цілити - й маєш, тільки поправочку зробиш. Вони все не просто на льоту схоплюють - вони думки читають наперед! Оце, я розумію, навчання. Все життя мріяв про таких учнів. Я - щасливий!
Не встигла полковників нагодувати, бо в їдальню вони вже запізнились, як привалила юрма волонтерів з Чернівців. Я з ними раніше не була знайома, але їх старший - Володя - показав мені посвідчення правосєківське. Круто! А у мене - голови контрольно-ревізійної комісії партії "Правий сектор" посвідчення нема. Одне було - з псевдо "Меггі" на вільний виїзд з території бази, та й те ліківдовано. От сиджу, як каже моя Стрілочка часом, як лох. Геть без ніякого паперу.
Волонтерів шестеро. Добре, що у нас є велика кімната. Дівчинку на ліжко поклали, а хлопці вляглись на підлогу на матраси зі спальниками власними. Треба ліжка туди позаносити, щоб гості могли відпочивати по-людськи з дороги. Вечеряли весело, розмовляли про специфіку інформаційної роботи. Я розказала про "Лицірів Неба" - хлопців-коригувальників з вишок. Як вони по рації перемовляються: "Демон, ти на "Небі"?" - "Ні, на "Небі" Ангел!"
Хлопці з "Неба" - мої улюбленці. Сидять на вишках у такий холод, практично на вулиці і - жодної примхи, жодної скарги! Я ламаю голову, який одяг їм буде найтепліший і найзручніший? Ще розпитували про телебачення. Розповіла, з якими ми каналами співпрацюємо, й згадала, як сварилась на початку з одним їз центральних, що вирізають з репортажів слова "Правий сектор". І вся картина роботи за ці місяці у мене перед очима. І я - щаслива. І полковника розумію.
Ні! Знаєте, чого мені для повного щастя не вистачає? Міні-друкарні. Щоб був свій журнал. Хочу про всіх наших загиблих хлопців у людей гарну пам"ять лишити. Щоб ніхто і нічим її спаплюжити не зміг.