Жити, не думаючи, що буде потім...

Жити, не думаючи, що буде потім. Після війни. Не тому, що не далекоглядний. Не тому, що легковажний. Не тому, що лінивий. Тому, що страшно. Реально страшно. Бо здається, що оте «після війни» ніколи і не настане. Особливо, якщо будуть плани. Трохи забобону, трохи легкої параної, трохи «готуйся до гіршого, надійся на краще». Так, військові живуть одним днем, одним боєм, одним пострілом. Ти лишився живим. Про що ще можна мріяти?!

Хоча інколи життя після війни здається своєрідним раєм. Зовсім по- іншому починаєш ставитися до багатьох речей. Цінуєш все, що навколо. Кожну дрібницю. Кожну близьку людину. Кожну мить спокою і тиші. Але водночас в голові не вкладається, як можна повернутись до нормального життя після того всього, що бачив на фронті. Після того жаху, ненависті, смертей і страху. Як посміхатись після цього? Як любити, радіти, як просто жити, тримаючи це все в собі? Коли перед очима постійно мертві друзі?... Таким сильним треба бути, таким впертим.

Але це все – колись, «після війни». Навіть і не віриться, навіть не уявляється, як це все буде. Просто зараз треба жити, не думаючи, що буде потім. Просто жити.