Вони повертаються іншими...

Вони повертаються з іншими життєвими цінностями та переконаннями. Те, що було важливим чи цікавим до... - вмить розсіялось, розчинилось і просто зникло. Вмить? Якщо війна - мить, то - так!

Його мрія - новий сріблястий Мерседес, стала такою пустою річчю, що він ладен сотні тих Мерседесів віддати, аби зараз поруч сидів побратим. Той, що пригостив двома цукерками, коли він не бачив їжі вже третій день. Той, хто ділився цигаркою, коли вже не було що палити. Той, хто порадив комбату не брати тебе у бойовий вихід, бо в тебе, вибачте, пронос. Хоч насправді ти півночі проридав через ту, яку вважав коханням життя,будував сім'ю, а вона зрадила з сусідом.

Той, кого ти привіз додому в труні... Віз і від того, що не було місця в катафалку, півдороги спав поруч з ним, на його домовині...

Ти віз його додому. А на кордоні сусідньої області вас вже чекав поліцейський супровід. Водії, побачивши на лобовусі вашої машини надпис "Груз200", сигналили вам назустріч. А при в'їзді в його рідне село школярі стояли навколішки зі свічками та кидали вам під колеса живі квіти... Все село вийшло на дорогу, якою його везли в останню путь, і стало навколішки, і кричало вам услід "Герої не вмирають!"

Ти віз свого братика і бачив з вікна катафалка, як старенький дідусь, що сидів в інвалідному візку, сповз стати на коліна перед Героєм. Душу роздер навпіл зойк бабусі:

- Синочку, ти казав що скоро приїдеш!..

- Він приїхав. я його привіз. Привіз його пошматоване осколками міни тіло. Я привіз...

Його поховають наступного дня. А ти повернешся у війну... Будеш нещадно ,,башити ворога. Картина з дідусем-інвалідом, який сповзає з інвалідного візка, не зникатиме з твоєї пам'яті...

Ти ще більше й жорсткіше зненавидиш ворога... І знову, знову в рації шкварчатиме:

- У нас 200тий.

- Де?

- На твоїй позиції... снайпер... пострілом в шию ...

Ти помчиш туди. Та що ти можеш?..

Ти їдеш, везеш тіло братика... Дідусі, бабусі, діти, люди.. "Герої не вмирають"... "Вічна пам'ять". І той дідусь повільно сповзає з інвалідного візка…Два роки...

Скільки братиків ти превозив до їхнього останнього місця спочинку, вже й не пригадаєш. Але достатньо, щоб стати іншим.

Ти повернувся. Уже не контролюєш зельонку в пошуках засади. Вже не вдивляєшся в будівлі, виглядаючи снайпера. Ти вже не задаєш собі запитань: чому ці дахи не посічені осколками? Ти вже знову інший.

Тобі треба жити з цими людьми, тобі треба продовжувати жити... Вони не чують тебе, не розуміють, вони сваряться. Сестра просить не розлучатись, бо - гріх, бо ти дав обіцянку перед Богом.

Де ж була та сестра, коли тебе крили Градами? Де була, коли ти їхав на війну з двомастами гривень в кишені, без каски й броні? Де була, коли ти їв два шматки хліба в день - і тому радий? Де була, коли ти, контужений, хотів завалити комбата, бо думав що це сєпар? Де вона, блін, була всі твої 35 років життя? А зараз вона говорить про якийсь гріх і розказує, як тобі жити?

Так, вони кажуть, що ти змінився, став ненормальним. Вони дивляться у телевізорі всякий непотріб і вважають це правдою.

Ти повернувся з війни... А ти справді повернувся?