Вербна неділя. Молитва
Вербна Неділя… Колись, здається, дуже давно, в іншому житті, я виходила на двір і посміхалась, лише від того, що теплішає вітер, торкаючись пальцями пухнастих верболозів, що ростуть навколо криниці біля бабусиної хати, куди ми приїжджали кожного разу на це свято за родинною традицією. А сьогодні на тлі цієї затишної та теплої блакиті, відчуваю лише, як ріка туги, біля якої не «вербу ламають», а у відчаї шепочуть молитви, розливається руйнівною весняною повінню.
«Отче, Боже наш! Ти, Який любиш нас, Тобі довіряю все, що маю найдорогоціннішого, мій скарб – кохану людину. Ти любиш більше, ніж я зможу полюбити. Довіряю її Твоїй любові, огорни її Своєю опікою й оберігай від усякого зла.»
…Тоді ми з тобою знову проспали Заутреню, як колись після одруження. І мати з тіткою били нас, ще сонних, освяченими гілками під регіт дітей, які встигли прибігти із сусідньої кімнати : «Верба хлист, бий до сліз. Не я б’ю, верба б’є…».
Старий, вбраний святковою скатертиною стіл, що купив дідусь, мріючи про велику родину, виглядав урочисто й сакрально, в очікуванні тієї миті, коли під галас та сміх купа дітлахів засипатиме перехрещені ромби стародавнього візерунка крихтами духмяного хліба із запеченими всередині вербними сережками. Тому каву пили на ґанку. Твій старший брат, який завжди разом із родиною приїжджав на свята із Санкт-Петербурга, де він залишився ще після закінчення військового училища, розповідав кумедні історії з твого дитинства, а його діти, дві вродливі молоді дівчини, бавились з нашими – гойдали їх на саморобній, примотаній мотузками до старого розкидистого горіха гойдалці. Коли в прозорій блакиті ранкового неба з’явився лелека та закружляв біля старого гнізда на даху. – Повернулись, – посміхнувся ти, – скоро дім ремонтувати почнуть.
«…Тобі віддаю нас і цю любов, яка розквітла в наших серцях… Допоможи побудувати спільний дім, у якому Ти мешкатимеш з нами. Ти, що піклуєшся про польові лілеї і небесне птаство…»
Цього разу, я прокинусь затемна, дійду блукаючою лісовою стежкою до старої дерев’яної церкви й буду відчайдушно молитися, занурившись лицем у пухнасті бруньки, не помічаючи, як вони стають мокрими ще до освяти. Потім за старим столом, накритим паперовою скатертиною, писатиму тобі та про тебе, спостерігаючи як маленькі рученятка роблять ляльки-мотанки та янголів із конопляної нитки, малюють жовто-сині прапорці або червоні зубчатки на чорному тлі – обереги для батька – під розповіді дідуся про його боротьбу за їх українську долю та зітхання, що земля чекати не буде. Телефонна розмова з твоїм братом, як завжди останнім часом, буде недовгою, з великими мовчазними паузами, а наприкінці він декілька разів повторить: «Щоб не сталось, пам’ятайте, ми Вас всі дуже сильно любимо! Чуєш, ми вас любимо!..». Донька запитає: « Сестрички знову не приїдуть?» – і сльози в її очах з’являться ще до моєї відповіді.
«…Блажен муж, що боїться Господа i дуже любить заповіді Його. Сильним на Землі буде покоління його, рід праведних буде благословенний. Слава i багатство буде в домі його; праведність його перебуватиме вічно. Упевнене серце його: він не злякається, коли побачить ворогів своїх. Він роздає щедро, подає вбогим, сила його піднесеться у славі. Побачить це нечестивий i розгнівається, заскрегоче зубами i згине; бажання нечестивців не здійсниться.»
– Приїдуть, трохи згодом. – відповім я, дивлячись як у ранковій позолоті неба кружляють білі лелеки.