Спогади

Сьогодні рік від тих подій, які переламали моє життя. 14 серпня, 2014 рік. Їду з бази ДУК в Київ на два дні виступити на концерті в підтримку Азова "Чорне Сонце". Брудна, втомлена, голодна. На півдорозі дзвонить телефон. Отець Петро, капелан ДУКу. Чую у слухавці: " Вибач, що несу таку звістку, але мушу повідомити. Зірваний не повернувся з бою під Ілловайськом..." Потім упевнююсь в достовірності, прощаюсь, кладу слухавку і... І рухнув світ. Земля поплила під ногами. З грохотом обвалилось усе моє нікчемне життя. Автоколонна зупинилась. Я йду палити. Сиджу обабіч дороги навприсядки, палю папіросу. Хлопці мовчки стоять біля машин. Шпрот намагається обійняти за плече, ніяково щось намагається говорити. Якийсь дибільний сон... По конях, їдемо далі. Еуди я їду? Навіщо? Якщо все, заради чого варто повертатись живою, зникло. Набираю номер, прошу зробити мені шахідський пояс. Планую прогулянку по Донецьку. Ні сліз, ні істерик, лише ненависть, ненависть і ненависть до тих пі*арасів, що вбили моє Сонце, моє Кошенятко, мій сенс життя, мого Зірваного... Як же так? Я ще стільки йому не сказала, ще стільки не зробила, ще стільки не доцілувала, не долюбила, не дообіймала... Навіщо ж стільки часу, який я могла подарувати йому, я витратила впусту? Ще 2,5 години я їхала і думала, ненавиділа, кляла і не бажала вірити. Аж раптом дзвінок від "Коханий". Серце завмерло, певно сєпари дзвонять за тіло, майнуло в думках. Знімаю слухавку. "Кицюня, зі мною все добре, я живий здоровий..." Він подзвонив! Світ знову зробив кувирок і сальто. Він вижив!!!

Я стала найщасливішою! Але ставлення до найдорожчого в світі змінилось в корінь. Які можуть бути дрібні сварки, побутова возня, коли він просто є поруч! Я ціную кожну мить, кожне слово, кожен його подих. Відтоді я щаслива, адже в мене є він, мій коханий, мій чоловік, Зірваний! Дякую Богам, що повернули мені його і навчили цінувати та дорожити.