Петиція до Президента України з питання де окупації медіапростору набуває все ширшого кола прихильників в думаючому вітчизняному суспільстві. Обурені засиллям російського «культурного» продукту українські митці вимагають заборонити медіапродукт окупанта.
Сьогодні ми поросили прокоментувати ініціативу та події навколо неї одного із авторів петиції – фронтмена групи «Козак System» Івана Леньо.
26 Січня на прес-конференції з підбиття підсумків зовнішньополітичної діяльності міністр МЗС Росії С. Лавров присвятив Дмитру Ярошу майже стільки часу, як Президенту США Бараку Обамі.
Невідомо, що так вплинуло на російського політика. Чи питання іспанської журналістки, де вона натякнула на те, що інформація про підготовку бойовиків ІДІЛ у Грузії є, м’яко кажучи, не зовсім достовірною. Чи те, як вона від ІДІЛ перейшла до питання України і Д. Яроша, теж відмітивши, що на цю тему міністр подає досить сумнівну в плані об’єктивності інформацію.
Але після цього Лавров п’ять хвилин розповідав журналістам провідних світових видань про те, яким всесильним є в Україні Д. Ярош. Після душевної розповіді про «потяги дружби», які Д. Ярош відправляв на Крим, просто почала проситися кульмінаційна фраза: «Своїми очима бачив, розіп’яли, хлопчика, в трусиках …». Але думка понесла Сергія Вікторовича по методичці трохи далі і винесла … аж до згадки про О. Тягнибока і дідів, які воювали. Ну, а там вже і до «нацизму» рукою подати. Ну от! А так все гарно починалось…
Феномен піару російськими ЗМІ та політиками ПС і Дмитра Яроша й досі залишається предметом обговорення у пресі та соцмережах. У даному випадку російський міністр вгодив усім. Диванним конспірологам додав наснаги у пошуках шпигунів ФСБ. Ольгинським «тролям» передав меседж, що казки про пенсіонерок, хлопчиків, снігурів і страшних фашистів-бандерівців повинні мати продовження. І навіть нам щось перепало: бо Ярош таки ненавидить Московію і мріє про селфі біля палаючого Кремля – це факт. А ще пан Лавров підказав нашим високопосадовцям, що не треба недооцінювати потенціал Дмитра Яроша. Ай, ма-ла-дєц!
Нам дуже приємно, що діяльність Дмитра Яроша, як українського політика, не дає спокійно спати російському МЗС, і змушує його очільника приділяти у своїх промовах українським націоналістам майже стільки часу, скільки перед цим було витрачено на питання про Барака Обаму та відносини із США.
Сподіваємось на той час, коли сушене листя віника від Лаврова укинемо в казан з борщем. Десь на Красній площі. На вогнищі Кремля.
Відомий блогер і соратниця Дмитра Яроша розповіла про те, хто увійшов до його нового руху; що думають з приводу цього побратими з "Правого сектору"; коли з'явиться нова партія, а також про те, чому пристріляна "оптика" важливіша за коментарі у Фейсбуці.
Звістка про створення Національного руху Дмитра Яроша багатьох застала зненацька. І начебто всі знали про його "розлучення" з "Правим сектором"; і зрозуміло було, що з політики він і його соратники, що залишили "ПС, не підуть. Але надто вже швидкими темпами стартувала легалізація нового проекту: всередині січня презентували новий рух; а вже на лютий намічений з'їзд, на якому, судячи з усього, буде оформлена нова політична партія.
Про те, чого чекати від нового проекту Яроша, ми поговорили з його соратницею, екс-членом Проводу "Правого сектору", бійцем Української добровольчої армії Оленою Білозерською.
Назва - Національний рух Дмитра Яроша - поки що робоча. З часом вона може змінитися. Але рішення включити у назву нового руху прізвище нашого лідера - принципове, від цього ми не відмовимось.
"Організація вождистського типу"? Саме так. Кого це не влаштовує - швидко йдуть до інших структур або створюють свої. Щоправда, поточне формулювання особисто мені подобається не дуже. Я пропонувала інше - коротке, з викликом і зі смаком: "Люди Яроша". І все.
Так, ми люди Яроша. Ми довіряємо своєму лідеру, з яким воювали пліч-о-пліч, якого бачили в бою і у щоденній допомозі побратимам, навіть у тих випадках, коли вони з власної ініціативи вплутувались у банальний кримінал і на допомогу навряд чи заслуговували. Сьогодні окремі з них сміють називати Яроша зрадником. Чи мають право казати про поняття, що стосуються честі, люди, що самі не мають ні честі, ні совісті?
Андрій Шараскін - прес-секретар Добровольчої української армії
- Дмитро Ярош заявив, що, залишаючись націоналістичною організацією, ми розширюємо наш рух. Ми прагнемо до збереження української соборної держави, але при цьому не хочемо втратити державні інституції. А через криваві бунти можемо прийти до повної бездержавності. Зараз ми розширюємо кадровий потенціал нашої організації, а без кардинальних змін це навряд чи можливо. У тому числі з причини сформованого уявлення, що Правий сектор орієнтується виключно на націоналістичні організації. Тим часом багато людей мріють про нову Україну, не вважаючи себе націоналістами. Ми хотіли б, щоб такі мислячі люди приходили до нас.
Чи можна сказати, що Дмитро Ярош зробив невеликий крок вліво, намагаючись позбавитися від радикального іміджу?
- Ні. Праві в усьому світі виступають консерваторами. Ми себе саме так і позиціонуємо: консервативна права сила. А щодо відходу від радикалізму скажу наступне: можна голосно кричати про радикальні дії, але нічого радикального при цьому не робити. Крім того, радикалізм несе в собі руйнування. А наша головна мета - створення нового. Де треба, ми можемо, звичайно, зачистити і прибрати. Але все ж нашою головною метою є не організація революції, а створення нової держави, зміна існуючої системи. Ярош не раз робив акцент на тому, що поки зміни можливі безкровним шляхом, за допомогою політичних інструментів, їх треба проводити безкровно. Звичайно, якщо іншого шляху не буде, ми звернемося до революційної боротьби.
Не можна сказати, що події останніх днів вибили ДУК-інфо з колії, до такого розвитку ситуації ми були готові.
Давно було очевидно, що на часі створення якісно нового націоналістичного руху, який міг би об’єднати в монолітну силу і народжених Майданом, і розбуджених ним патріотів.
Так сталось, через багато різних обставин, що структурованість Майдану: на курені, сотні, партії, поверхи, - перейшла у реальне повсякденне життя пост-майданівського суспільства. І так, на жаль, сталось, що з великої кількості різнопланових груп ні одній досі не вдалось стати тим центром тяжіння, який об’єднав би всіх в єдиний могутній кулак. Майдан продовжував і продовжує жити у реаліях сьогодення таким, яким був протягом тих буремних місяців – мужнім, рішучим, сміливим до жертовності. Але не одностайним у погляді на майбутнє. В якийсь момент – найбільш трагічний, перед лицем вогню – здалось, що це можливо, що можна відкласти на мирні часи ідеологічні, світоглядні, релігійні розбіжності. Бруківка, що передавалась із рук в руки, стала тим об’єднуючим чинником. А потім, незабаром – фронт, війна.
Проте дедалі очевиднішим стає факт: жадоба влади і грошей – сила страшної руйнівної потужності. Протистояти їй неможливо ні зброєю, ні дипломатією. Ми спробували – не спрацювало.
Петро Іванишин
Проблема революції (як і війни, євроінтеграції чи корупції) в сучасному – постмайданному – українському суспільстві та політикумі належить до найактуальніших. Її активно обговорюють у ЗМІ й на ток-шоу, в серйозних і поверхневих аналітичних розвідках, на всіх рівнях влади і в народних масах, явно і ще більше – приховано. Причому мають на увазі доволі різні, часто протилежні речі. Хтось від згадки про це суспільне явище тремтить і впадає в істерику, а хтось благословляє його як єдиний порятунок для нації, як священну мету. Пожвавлення такого масового зацікавлення закономірне. Йому сприяв перманентний революційний процес у часи пізньої Перебудови та Незалежності, що мав три кульмінаційні пункти: кін. 1980-х – початок 1990-х років, Помаранчевий Майдан 2004-го та Зимовий Майдан 2013-2014 років.
Однак у більшості випадків дискусіям довкола революції, її варіантів, методів та цілей бракує не тільки фаховості, філософської, культурологічної та політологічної глибини, а й закоріненості в українську націософську традицію, власне у досвід такого потужного ідейно-світоглядного, культурного та політичного явища, як націоналізм. Спробуємо бодай поверхнево, у межах кількох важливих аспектів та націоцентричних досвідів, окреслити національне бачення проблеми та скерувати мислення читача у цей герменевтичний бік.
Загалом революцію розглядають як фундаментальну, якісну структурну зміну однієї системи іншою, котра відбувається протягом певного (не завжди короткого) часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів. Оскільки системи бувають різними, то розрізняють і різні типи революцій: політичні, культурні, цивілізаційні, естетичні, релігійні, економічні, технічні, наукові, інтелектуальні та ін.
Ідеологічний аналіз публічних заяв, статей, постів та інтервʼю Провідника Дмитра Яроша за післямайданний період (березень 2014 р. –початок листопада 2015 р.) дає всі підстави ствердити цілковиту відповідність змістового наповнення цих текстів ідеології класичного українського націоналізму в інтерпретації Шевченка-Донцова-Бандери.
Ймовірне існування двозначного сприйняття та тлумачення окремих висловлювань (особливо тих, що стосуються здійснення та розгортання революційного процесу) випливає як із законів конспірації, так і з специфіки формування відкритих (публічних, інформаційно-пропагандивних) матеріалів, що у висвітленні окремих питань мусять відрізнятися від чіткого й прозорого стилю матеріалів закритих (для внутрішньо організаційного користування).
Аналітичний відділ НІЦ ім. Д.Донцова
