Третій тиждень поспіль на пропускному пункті Каланчак я вдивляюсь в очі людей, що перетинають адміністративний кордон з окупованим Кримом. Погляди різняться. Водії фур, яких позбавили заробітку, бігали очима по нас усіх, в надії знайти слабку ланку. Однак, у дядька, що не довіз до кримського ринку вантаж картоплі і, в серцях, вигрузив правосекторівцям 20 сіток («їжте хоч ви, хлопці!»), в очах щось таки промайнуло – якщо не розуміння, то намагання. Очі таксистів, які беруть з прибулих аж по півтори тисячі гривень аби довезти до Херсону, цупко хапаються за кожного та зрозумівши, що ти не клієнт, ковзають далі. Люди на власних авто дивляться спокійно, напевно, нерідко перетинають адміністративний кордон. Однак, хто виїжджає, придивляється до всього пильніше, наче хоче щось запам’ятати, а ті, що прямують з півострову, роззираються з цікавинкою – де ще побачиш, як жваво розмовляють український прикордонник, айдарівець-татарин і боєць Правого Сектору.
Найчастіше я звертаю увагу на тих, хто долає пропускний пункт пішки, тягне валізи на колесиках, лавіруючи між бетонними блоками та автомобілями. Люди мовчки проходять прикордонні процедури. Розтягнувшись ланцюжком, просочуються через невидимий і, для багатьох незрозумілий, кордон до автобусів. В основному люди похилого віку. Є молодь. Чоловіків набагато менше аніж жінок.
Не можу вловити вираз їх очей – часто дивляться просто вниз, а то і взагалі відводять очі від людей у військових одностроях.
Так, у кожного своя, якщо не трагедія, то історія. З листопада 2013-го я переслухав їх багато та все ж, при нагоді, заговорюю до людей. У когось в Криму залишились батьки, у інших діти, хтось не може полишити напризволяще квартиру, навідується періодично, досить багато жіночок активного пенсійного віку були в Криму саме на відпочинку. У кожного своє пояснення і окупації, і блокади. Наприклад, пенсіонерка з Кривого Рогу говорила про то просто: у мене була добра робота, я отримую хорошу пенсію, чому я не повинна відпочивати в Криму?
І хотів би я їх зрозуміти, допомогти, хоча б втішити. Проте, чомусь тепер німую. Саме після спроби бійців привітати прибулих з Криму звичним «Слава Україні!», на що ті лише поспішніше почали вантажитись до автобусу.
Ніц, не намагаюсь поділяти громадян України на материкових і півострівних. Хоча «рассея пріді» кричали саме в Криму та на Донбасі, сльози виступили в очах українців по всій великій українській землі. Правий Сектор запалив полум’я революції на Майдані, його Добровольчий Український Корпус зупиняв російського агресора у Визвольній війні на Сході і нині праві добровольці блокують окупований Крим заради єдиної України і єдиної української нації.
Я зроблю все, аби очі мільйонів незнайомих і небачених ніколи мною українців з тих, хто не має нерухомості в Ялті чи близьких в Сімферополі, ніколи не поїде відпочивати до Криму чи заробляти на різниці цін, стали теплішими. Най висохнуть сльози у матерів з Франківщини та Черкащини, не буде тривоги в очках одеських чи то луганських діточок, а дружини з Рівного і Ужгорода дочекаються живими мобілізованих чоловіків. Спочатку саме це.
А до цього я чергуватиму з побратимами на пропускному пункті Каланчак і, навіть не отримуючи відповіді, буду продовжувати вітатись «Слава Україні!» з мовчазними людьми, що, хто від батьків, хто до своєї нерухомості, а хто і з бізнесових зисків чи то на кримські відпочинки перетинають адміністративний кордон з окупованим Кримом… тимчасово окупованим українським Кримом.
Слава нації!
