Легенди, народжені війною

Виходимо днями зі своєї кімнати зі Стрілою вранці, а хлопчик - черговий, скучаючи вночі, увесь коридор обліпив дитячими малюнками. Підходимо до дверей у хол корпусу - і у моєї Стрілочки раптом ступор.
- Ей, ти що? Що з тобою?
А вона стоїть, як вкопана, і сльози на очах.
Трошки часу їй дала, щоб оговталась і слізки втерла, й знову з питаннями.
А вона каже, показуючи на жовто-блакитні сердечка на малюнку, причепленому до дверей:
- Оці сердечка намалювала моя донечка!
Тут уже в мене легкий ступор.
- Ми разом його малювали для бійців, ще коли я була не в ДУКу, - поянює Стріла. Ми не знали, куди, у який підрозділ корпусу підуть ці малюнки.
Я теж заплакала.

Так ми і прожили цей день - під знаком неймовірної Божої посмішки і привіту: дитина, й гадки про це не маючи, надіслала малюнок своїй мамі