Щоразу навіки прощайтесь. Щира розмова з молодими дружинами

Війна - це нерви. Кілометри спалених нервових закінчень, тонни нервових клітин. Нервують всі: бійці на передовій, командири в штабах, мирні люди у містах і селах. Та найбільше нервують ті, чиї рідні зараз на нулі. Матері, батьки, дружини, діти. 

Бійці постійно відчувають зв’язок зі своїми в тилу. І чим міцніший цей зв’язок, тим спокійніший, розважливіший воїн в бою. А значить - шансів вижити у нього значно більше, ніж у того, хто цей зв’язок втратив.

Наша непроста розмова сьогодні про те, як не втрачати цей зв’язок. Вона стосується молодих і недосвідчених дружин. Бо мами в наших порадах здебільшого потреби не мають. Вони знають своїх дітей на дев’ять місяців довше, ніж ті знають самих себе. Тому зв’язок між ними міцно налагоджений. А як бути тим, хто ще тільки почав будувати сімейну комунікацію й не встиг навести фундаментальні мости?

Війна, військова служба чоловіка вносить суттєві корективи у подружні стосунки. У серці молодої дружини оселяється страх. Вона дивиться новини, кадри страшних боїв і уява малює їй коханого чоловіка у вирі того вогню, у найстрашніших обставинах. Вона щоразу бачить внутрішнім зором його поранення, чи смерть, і сама тисячі разів на день вмирає з ним разом. До страху додається невлаштованість, беззахисність перед бідою, відповідальність за дітей, невпевненість і розгубленість перед лицем біди.

• Як я буду жити, якщо його не стане? - Щоразу запитує себе вона.

І береться за телефон, щоб знову й знову переконатись, що не сама в цьому світі.

Упевнена, більшість бійців, дочитавши до цього моменту, починають посміхатись. Бо кожен пережив хоч раз цей незручний момент, коли телефонує дружина, а в тебе саме “замєс”. Або ще гірше: потрібна тиша, а тут - дзвінок. Скинув, чи швиденько буркнув “передзвоню!” І далі займається своєю важкою армійською роботою.

Що ж відбувається з жінкою? Так, вона намагається увійти в його становище, дуже хоче вірити, що у нього просто немає часу на відповідь. Але молоді й недосвідчені все одно ображаються. І починають себе накручувати. Вони кажуть собі, що:

• йому не до мене,
• він так захопився, що вже забув, що у нього є я,
• може, там вже є якась інша, зараз в армії повно жінок,
• ага, йому там спокійніше, він знає, що я нікуди не дінусь, а я…
• він зовсім не рахується з моїми почуттями,
• він мене покинув, нехтує мною.

Якщо уважно прочитати перелік жіночих претензій, відразу видно, наскільки вони егоїстичні. Фокус уваги і турботи збивається з чоловіка, який воює, на себе - кохану, - яку всі покинули, хоч вмирай лягай. 

Закінчується тим, що наступного разу жінка говорить з чоловіком з претензіями, образою, наїздом. А той щойно повернувся з бойового виходу. Він захищав її, ризикував життям заради неї. Бо то тільки в інтерв’ю журналістам військові кажуть, що воюють за Україну. Насправді ж у більшості з них Україна має конкретне обличчя - дружини, мами, дитини. І от - надуті губи (він їх бачить на відстані), претензії й образи. Зрозуміло, виникає конфлікт. А що полагодити його немає можливості через відстань і різницю в обставинах, то розбрат продовжується в уяві, вражає серце, гасить любов.

Розповім вам одну реальну історію. 

Був у мене фронтовий товариш. Сміливий, винахідливий боєць, що живим виходив з таких колотнеч, що це схоже було на дивовижну удачу. І от одного разу в такому замісі, що капець, він пропустив дванадцять дзвінків від дружини. Після бою, в якому загинув його побратим, мій друг подзвонив дружині. І почув без передмов, що у хаті треба ремонтувати дах, що городи не копані, картопля не саджена, діти від рук відбились, а батько віється по світах, покинувши її, нещасну жінку. Друг мовчки натиснув на відбій, вийшов з казарми й кинув собі під ноги гранату.

Через пару тижнів у домі цієї жінки був полагоджений дах, покопані городи, посаджена бульба. Діти отримали батькові нагороди. Це зробили фронтові побратими. Після похорон. 

Жінки! Воно вам треба такою ціною?

Ні? Тоді думайте!

Кожного разу, коли говорите зі своїм чоловіком-фронтовиком, робіть це так, як востаннє. Кажіть слова підтримки й любові, обіцяйте вірно чекати й переконуйте, що без нього важко, але ви не підведете. 

І кожного разу, прощаючись, робіть це - як навік. Бо так може статись. Це - війна. Тож, якщо йому судилося йти у кращий світ завтра, нехай піде з вашою любов’ю, впевнений у вашій вірності. Але, додам по секрету, любов - то оберіг потужної сили. Ваша любов, передана у словах, здатна врятувати вашого чоловіка. Вірте в це. І любіть не себе, а його. Такі часи, що треба не брати, а віддавати.