Франківець Сергій Мороз з січня цього року перебував в АТО, у найгарячіших точках. Він госпітальєр ДУК ПС — вивозив поранених з поля бою. Потім вивчився на капелана, тепер лікує душі бійців. А ще вони разом з дружиною Тетяною возять на Донбас допомогу для побратимів.
Друг "Крава" зброяр ДУК ПС.
Він зовсім не схожий на виплеканий російською пропагандою образ бійця Правого сектору: не великий і не волохатий, без копит і руки не в крові немовлят по лікоть. «Змалечку виростав в одному з дитбудинків Донецька, батьків геть не пам’ятаю ....»- тихо розповідає про себе Алекс. Далі? Звичайне ПТУ, відсутність роботи за фахом, заробляння на життя то підсобником на будівництві, то офіціантом, тимчасовий притулок у соціальному центрі, поїздка на заробітки до Київа.
Відеонарис "Тренування бійців ДУК" знято на полігоні 5 Окремого Батальйону Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору. Тут наші правосєкі вчаться нещадно бити ворога.
Слава Нації! Смерть ворогам!
Розповідь бійця 5-го ОБАТу ДУК ПС
"Поїздка на передову для добровольця - це не покарання, це відзнака".
Друже «Шуруп», щиро вітаємо тебе з Днем народження!
Коли я вперше побачила цього хлопця, виникло питання – чи дійсно він усвідомлює, куди їде? По-юнацькому наївний погляд, бездонні очі, що видають в ньому творчу особу. Але, почувши його історію, я сповнилась повагою до цієї людини.
Амур - 18-річний росіянин, нині боєць 8 роти ДУК. Коли почались бойові дії на Донбасі, не витримав і переїхав до України. Пробирався через блокпости, ризикуючи бути спійманим російськими спецслужбами, і приїхав до Києва. Тричі приходив в мобілізаційний штаб, бо не вистачало потрібних документів, і врешті-решт потрапив в лави добровольців.
Франківчанка Людмила Дем’яник вже майже рік воює на сході. Вона боєць Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Приїхала додому, каже, в найдовшу свою відпустку – цілий тиждень! Як їй служиться серед «правосєків», Людмила розповіла «Репортеру».
З мого вікна добре видно похмуру будівлю гуртожитку педінституту, де на 7-му поверсі в крайньому вікні яскравою плямою майоріє червоно-чорний прапор. Пам’ятаю, як зраділа десь півроку тому, коли побачила його там вперше. Відтоді кожен вечір я мимо волі вдивляюсь в те вікно – чи є на місці? А сьогодні я бачу ще один на 9-му поверсі, і на 5-му - і серце падає… Студенти, по суті ще діти, пішли на війну. Страшний час, лиха година, коли діти кидають навчання і йдуть захищати рідну землю.
Травневий вечір падав на степ. Задушливо, буйно цвіла акація, пахла трава, пахли квіти, навіть сонячні промені пахли розпеченим гірким медом і, здавалося, торкалися дна найглибших колодязів зруйнованого війною селища. Я йшла за ним по вузенькій стежині між згарищами. Спокій ходи сповненого холодної рішучості хлопця примушував забути про небезпеку. Було зрозуміло, що по його слідах можна йти за ним, куди б він не йшов.
Самурай. Один із тих бійців, поруч із яким завжди точно знаєш, з якого боку ворог – з того, де стоїть він, прикривши тебе спиною…
– Звідки ти Самурай?
До анексії він був звичайним інженером на підприємстві в Криму, розмовляв російською мовою, хоча в сім’ї — переважно українською, бо має жінку українку. Зараз командир 3-го взводу 1-ї штурмової роти ДУК ПС Друг Інженер фактично ні з ким з рідного Криму не спілкується, тільки з друзями, які були вимушено переселені на материкову Україну.