Ось той час, коли прикладом для наслідування і предметом захоплення є зовсім не кіношні персонажі, не історичні постаті, не міфічні ідоли, а справжні, живі, на перший погляд, звичайні люди, що ще вчора разом з нами їздили в переповнених маршрутках, запізнювались на роботу, стояли в довжелезних чергах…, а сьогодні вони – на війні. Сьогодні вони – наші захисники. Ми дивимось про них журналістські сюжети, читаємо новини, слухаємо пісні та вірші, розказуємо про них сусідам. Думаємо про них. Захоплюємось їх мужністю та відчайдушністю. І це все, на секундочку, завдяки війні.
Зрозуміти, в чому тут кайф, важко. Звичайний вечір на бойовій позиції. Таких сотні у простих добровольців, яких ви, одначе, не знайдете у Фейсбуці чи Вконтакті, бо вони сидять замурзані чорт знає скільки в темній задимленій комірчині в перервах між чергуваннями на горі зі зброєю в руках.
Це фото ще гаряче. Йому від сили хвилин 10. Наші хлопчики повернулись з передової. Не охололі від бою, не переключені від ненависті. Поряд з ними повітря потріскує від накалу.
Сьогодні мій молодий старий товариш (ми разом з ним приїхали в ДУК) двічі змінив своє псевдо. Перше нове ім"я йому дали армійці у Донецькому аеропорту - "безбашенний мінометник". За один день бою Антон підбив російський танк. Так-так, саме російський. На машині красномовно стирчав ворожий триколор. І це ще не все. За танком почав горіти БТР від влучного пострілу шаленого мінометника. Слідом до праотців вирушили троє ворожих коригувальників. Урожай героїчний. Проте, дався хлопцю нелегко. П"ятнадцять пострілів з гранатомета у закритому приміщенні - і гарантована жорстка контузія. Зараз бійця везуть у госпіталь. Настрій у нього прекрасний. Каже, здивований тим, що серед наших всі цілі. У арміців втрати є - три двохсотих і три трьохсотих, а наші - всі живі. "Наче Бог нас береже!" - дивуються хлопці.
Серед яскравої публіки ДУКу цей підрозділ найбільш харизматичний. При чому, харизма їхня – не спільна, а індивідуальна. Кожен з них виразний і цікавий по-своєму. Вони, якими б монолітними не були, напрочуд різні попри спільність задачі. Це – охорона Провідника. Їх запам’ятовуєш в лице відразу й назавжди. Кожного зокрема. Але є одна риса, котра єднає таких різних і незвичайних чоловіків. Вона – напрочуд зворушлива: піклування про Першого. Прискіплива й дотошна мамка так не глядить свою дитину, як глядять Яроша його охоронці. Саме їх піклування стало причиною нашої поїздки в справжнісіньку зону АТО. А попросту кажучи, на лінію фронту.
Бо нормативної лексики вистачає тільки на відповіді на численні "пані Алло, а де?..", "пані Алло, а куди?..", пані Алло, а як?.." Щоб написати все це, то тре вжити такі слова, які мені не дозволяє совість. Тому я визначила для себе свої обов'язки (не рахуючи роботу з журналістами, волонтерами, медіа і соцмережами) так:
"Додзвонився в МВС Києва. Кажу, пришліть негайно два бобіки, а краще три. До нас тут озброєні хулігани лізуть. Мєнти питають: де? Записуйте, кажу: Донецький аеропорт..."(с) Біс.
