Наш комбат Чорний всеньке літо і початок осені гасав по передовій на квадроциклі. А що? І швидко, і снайпер не встигає наводитись на рухому ціль. Але врешті квадрик Чорного таки розстріляли.
І от одного разу бійці побачили, як Чорний веде БМП. І почалось:
- Квадрик комбата розстріляли, то він на "беху" пересів, на що ж він пересяде, якщо й її підіб"ють?
Сьогодні в інформцентрі паломництво. Хлопці вертаються з аеропорту. Якби ви їх бачили! Брудні, худющі, втомлені. Завалюють у кімнату, обіймаються, радіють так, наче вже вдома. Намагаються щось розповідати, перебиваючи один одного. Один - найбільш говіркий - облаплює і кричить (контузило злегка):
Приїхав з передової Чорний. Питає:
- Ну, є у нас нові байки?
- Знаєш, - кажу, - як наш отець Микола називає свою машину?
- Як?
- Капеланомобіль!
- А-га-га-га! - Регоче Чорний, - тоді я буду називати свою КОМБАТОВОЗ!
У інформаційному центрі сидить мила дівчина - Оля з київського інформцентру. З"їздила на Пески, допомагає спілкуватись з голандським журналістом.
Щойно заходить замісник однієї з рот - друг Богдан, просить дати довідку про перебування в зоні АТО для деканату КНЕУ.
- А Ви вчитесь в КНЕУ? - питає Оля.
Вони зробили мій ранок добрим.
Постукали тихенько у двері інформцентру. А я захрипла з ночі і тихо кажу:
- Зайдіть!
Зазвичай, народ не церемониться, просто заходить без стуку - це ж робоча кімната все-таки. А ці - ні, чекають на запрошення. Культурні!
- Заходьте, - кричу відкашлявшись.
Виходимо днями зі своєї кімнати зі Стрілою вранці, а хлопчик - черговий, скучаючи вночі, увесь коридор обліпив дитячими малюнками. Підходимо до дверей у хол корпусу - і у моєї Стрілочки раптом ступор.
- Ей, ти що? Що з тобою?
Ми поїхали провідувати наших хлопчиків у лікарні Мечникова в Дніпрі. З усіма поговорили, пригостили смаколиками. Їдемо додому. В машині нас п"ятеро. А там, де п"ятеро, завжди знайдеться один Сусанін. Ним став друг Рись, який запропонував нам поїхати по новій (зуб пацана, значно кращій!) дорозі. Для вірності підключили "Тамару" - так наш Арістарх чомусь називає навігатор. Ясно, що заблукали, бо було вже темно На якійсь незнайомій грунтівці пробили колесо. У нашій машині (класичному автомобілі для блондинок - круїз-контроль, коробка-автомат), звичайно немає запаски. Якісь хлопці місцеві на розбитій ладі допомогли, пообіцяли вивести до траси. Впорались. Їдемо.
З моїми правосєками не похворієш. Не встигла злягти, як прибіг Робін з "Госпітальєрів", наніс купу ліків і розповів чергову байку.
- На Пєсках по рації чую, як Чуб (не наш, з армійських) кричить "де медики, у нас 300-й!" Вискакую з бригадою з укриття на прострілюваний простір. Міни валять, кулі дзижчать. Біжимо. Заскакуємо у підвал. Сидить якийсь мужик на стільчику з виряченими очима.
- Де 300-й? - кричу йому. Мужик тупо дивиться і мовчить.
- Де Чуб?
Днями взяла інтерв"ю у командира Корпусу Друга Летуна. Гарна вийшла розмова, змістовна. І, хоч у нас тепер значно більше приміщення інфоцентру, сидіти все одно довелось на кухні. Та, може, воно й на краще, на кухні розмова виходить задушевніша. Кілька разів у двері ломився хтось із бійців. Командир реагував з гумором:
- Ну, що, боєць, ось і ти в історію потрапив, - і іронічно кивав на диктофон.
І сам потрапив в "історію".
Вранці Стрілочка рвонула додому, Чорний на Піски, Рута на навчання, хлопці-чубарі - Ватра і Люлька - додому відео монтувати, а Даня - на завдання на передову. Тиша. Зрідка забрідали Олена з другом Вольфом - "то вместе, то поворозь, а то попеременно", - зосереджено працювали в компах. Часом заскакував Пілігрим. Я вже почала думати, що доведеться самій ночувати у величезному домі. Але не тут-то було! Приїхали з передової наші браві полковники-артилеристи. Щасливі!Усміхнені, наче не під ворожими мінами побували при мінус 12 по Цельсію, а на південному курорті. Хваляться: двох снайперів завалили. Одного хлопці з подачі Андрія Петровича, а другого Леонід Вікторович сам власноруч з міномета приложив.
- Їдуть, значить, в машині комбриг 79-ї, 95-ї і комбат Чорний. Аж раптом - блокпост. Черга в небо, з машини їх виволокли, в землю носом поклали.