Ідемо з їдальні купкою, жваво обговорюючи фронтові події. Раптом:
- Ой, Адочка Роговцева у нас на базі! - Двоє немолодих бійців кидаються нам назустріч з розпростертими руками. Ада Миколаївна радо їх обіймає, цілує в обидві щоки.
Давно помічено, чим талановитіша людина, чим зірковіша (у найкращому, "всенароднолюбимому" сенсі цього слова), тим вона простіша, щиріша й безпосередніша у звичайному спілкуванні.
Тому й Ада Миколаївна, й Катя Степанкова, й Ахтем Сейтаблаєв з дружиною Іванною за базі 5 ОБАТу ДУК ПС почувались цілком своїми. Фотографувались, обіймались, бесідували, їли борщ, оглядали господарство Кума і Крави.
Ада Миколаївна навіть на квадрику проїхалась! І на мотоциклі! Зірвавши оплески суворої правосєківської публіки.
А потім була творча зустріч. Задушевна розмова, вірші, сцени з вистав. Все так невимушено, сердечно й просто, що на очі навертались сльози.
Такі візити - це показник любові людей до Добровольчого Корпусу і визнання заслуг фронтовиків на найвищому людському рівні. А ще - це заряд позитивної енергії для тих, хто вже завтра від`їздить на передову.
Вербна Неділя… Колись, здається, дуже давно, в іншому житті, я виходила на двір і посміхалась, лише від того, що теплішає вітер, торкаючись пальцями пухнастих верболозів, що ростуть навколо криниці біля бабусиної хати, куди ми приїжджали кожного разу на це свято за родинною традицією. А сьогодні на тлі цієї затишної та теплої блакиті, відчуваю лише, як ріка туги, біля якої не «вербу ламають», а у відчаї шепочуть молитви, розливається руйнівною весняною повінню.
Хотіла написати про те, що поруч із нею простір навколо стає гармонічнішим та світлішим, потреба ладу та порядку в усьому гострішою, думаєш серцем, наповнюєшся спокоєм та привітністю до людей. Оспівана піснями, обласкана казками, Берегиня створена, поправляючи квітчасте укривальце, розповідати про птахів, які повертаючись додому, чекають на коржики-жайворонки з маленьких рученят, але змушена, поки він на фронті, виконувати його роботу в тилу.
Ця тендітна усміхнена дівчина Леся здійснює керівництво усіма осередками Правого Сектора Хмельниччини.
Попри усі переконання, благання та відвертий шантаж ваш чоловік все ж таки пішов на схід, захищати інтереси Батьківщини? Як впоратись зі своїми страхами? Що повинні пам’ятати жінки, чиї чоловіки воюють у зоні АТО? Ми зібрали для вас поради солдатських жінок, які змогли впоратись з власними почуттями, зберегти шлюб та стати справжньою підтримкою для свого чоловіка.
Я знаю як виглядає війна. Я бачу її в дзеркалі, в обличчях своїх дітей, коли вони, сидячи біля вікна, чекають на батька.
Я одна з тих жінок, які знають як порожньо стає навколо та всередині, коли за ним зачиняються двері й останнє, що ти бачиш, – великий солдатський мішок на плечі, той самий, появі якого у сінях ще вчора так раділи чотирирічний хлопчик та п’ятирічна дівчинка, та підбадьорюючу посмішку:
– Не прощаємось…
Як здригається небо, як тремтить земля. Вологе від крові повітря розривається від 100-голосого "Слава Україні - Героям Слава". Відчуття, ніби тіло пронузують отруйними списами. Патріотичний клич, що об'єднує тисячі живих і мертвих в одне ціле - організм боротьби за свободу рідної землі. Скільки в цьому кличі відчаю, рішучості, жаги помсти, нестриманності, готовності йти на смерть, свідомості, непохитності і єдності. Скільки в ньому незворотності і живої сили. Скільки крику і жаху. Скільки в ньому життя...
Про хлопців з Правого Сектору ходить багато легенд. Хтось щиро преконаний, що вони харчуються виключно російськими дітьми, хтось думає, що вони на кожному кроці вбивають російськомовних, а дехто кричить направо і наліво, що вони моляться на Гітлера.
Живуть, розриваючись. Постійно брешучи, уникаючи розмов, втішаючи з останніх сил. Живуть і воюють. І помирають. Так і не сказавши правди рідним про своє місцезнаходження, про те, що на війні. Здебільшого це стосується молодих людей віком 18-20 років, які за логікою життя мають здобувати вищу освіту. Мають займатися собою. Мають жити, чорт забирай. Мають! Але вони обирають війну. Обирають, бо, зрештою, зараз вона вирішує наше і теперішнє, і майбутнє. Обирають, бо відчувають, що війна їх потребує, що країна їх потребує. І вони потребують її. Молоді хлопці. Забивають на все болт. Знаєте, без роздумів і вагань. Без жалю і зволікання. Беруть і кидають все. І йдуть добровольцями, не кажучи про це нікому. Такі є і в нашому батальйоні (ДУК ПС). Мама кожного вечора плаче, дивлячись новини, але її тішить одне – мій син не там. Її тішить брехня.
Ворога треба поважати. У нього - зброя. У тебе - зброя. Перемагає той, хто кращий, спритніший, хитріший, сильніший, розумніший. Таким може бути і він. Наше завдання - цього не допустити. Недооцінювання супротивника - одна з найфатальніших помилок українських бійців. Лише тверезо зваживши сили іншої сторони, ми зможемо впевнено вести бій.
Поле бою поблизу смт Піски. Ведуться активні обстріли зі сторони ворога. Наші відповідають. Один за одним вибухи. Група бійців 5-го окремого батальйону ДУК ПСз автоматами в руках іде під прикриттям БТРа. Хлопці між собою починають щось пожвавлено обговорювати.
