Під час ремонту гармати "Рапіра" бійці розмовляють між собою:

Під час одного з численних боїв поблизу селища Піски до наших бійців з ворожої сторони почали долітати вигуки "Аллах акбар". Наші хлопці не розгубилися і у відповідь почали горланити різними мовами, перебиваючи один одного:

Жити, не думаючи, що буде потім. Після війни. Не тому, що не далекоглядний. Не тому, що легковажний. Не тому, що лінивий. Тому, що страшно. Реально страшно. Бо здається, що оте «після війни» ніколи і не настане. Особливо, якщо будуть плани. Трохи забобону, трохи легкої параної, трохи «готуйся до гіршого, надійся на краще». Так, військові живуть одним днем, одним боєм, одним пострілом. Ти лишився живим. Про що ще можна мріяти?!

На базі 5-го окремого батальйону ДУК ПС я живу з початку серпня. 3 місяці. Нормальний такий термін) Плавно військова база правосєків перетворилася на мою другу домівку. У якій є моя кімната - власна берлога. Звісно, кожному хочеться, щоб вдома було затишно, комфортно, привітно і приємно. І мені теж. Власне, не скажу, що в мене не так. Просто хочеться ще краще. Тож я сьогодні вирішила прикрасити кімнату життєво необхідним атрибутом - шторками) Нормальними людськими шторками!

Думаєш, на війні потрібні лише солдати? Переконаний, що фронт - це постійна стрілянина, вибухи, небезпека, ризик, смерть? І нічого, окрім цього? І ти не в змозі допомогти своїй країні, бо банально нічого не тямиш у військовій справі? І продовжуєш жити, займаючись улюбленою роботою, втілюючи у життя свої амбітні плани, розвиваючись професійно, роблячи хорошу кар'єру, і заспокоюєш себе постійно, що цим принесеш більшу користь Україні, аніж тим, що підеш на війну, не знаючи, що це і як це.

Хто сказав, що нелюдська, жалюгідна, мізерна і ница штука – та війна? Хто сказав, що вона тільки ненаситно знищує усе найдорожче і найкраще, спустошуючи села, міста, людей, і йде геть, залишивши після себе «ніщо» ? Напевно той, хто на війні не любив. Той, хто не знав, як це – під час мінометного обстрілу вигравати дівчині на гітарі «Ти – найкраща з людей», писати смс-ку «Я так сумую за тобою», обіймати свою кохану після важкого бою і розуміти, що ти потрібен їй, і відчувати, як у неї ледве-ледве тремтять губи, коли вона цілує на порозі тебе, брудного, бородатого, в броні, з автоматом в руках, обвішеного гранатами, раціями, магазинами і численними підсумками з всякими різними військовими обладунками. Дарма, і що?! Вона тебе цілує і міцно-міцно стискає руки, закинувши їх тобі на плечі, боячись відпустити, щоб ти знову зараз не пішов. І в думках у тебе: «Війна мала б початись хоча б заради цього».

КПД: Коли приїхав в аеропорт, перше відчуття - розчарування. Очікував зовсім іншого. Усі розповідали про нього, як про справжнє пекло, а ЗМІ взагалі подають летовище, як страшилку нового часу. Тож ми і готувались до виїзду як до чогось надзвичайного.

12 листопада бійці штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС, виконавши поставлені перед ними завдання, повернулися на базу з позицій оборони Донецького аеропорту, пробувши там 22 дні. Про враження, складнощі та бойові умови розповіли друг Мітчелл, друг Бугай та ротний штурмовки друг Подолянин.

Наскільки круте покоління зараз підростає в школах України! Початкові, середні класи – просто бомба! Скільки у них здорового патріотизму, свідомості і відчуття історичної справедливості! Це стає зрозумілим, коли сидиш на військовій базі і перечитуєш дитячі листи, адресовані добровольцям. Щиро, прямолінійно, безпосередньо до «безобразія»)) І пишуть вони не по шаблону, не під диктовку, не «як годиться», а так, як ДУМАЮТЬ насправді! Щоб не пустословити, ось вам уривки учнівських листів київської школи №31:

Ніч. Увесь батальйон вишикуваний на плацу. Попереду – стільці для домовини. Прощання з побратимом, що загинув в бою. В бою за Україну. Напруженість і тиша. На обличчях бійців – суворість і непорушність. В очах – різкий холод. Усі чекають. Збоку від загального строю – група, що даватиме траурний салют – постріли чергою в небо. Останні звуки зброї для побратима. «Загинув в бою – з боєм піде в рай» - скаже комбат перед салютом.

Господи, як же красиво це звучить! Браво. Скільки мужності і готовності у цій фразі. І самозречення, і самопожертви в ім’я Батьківщини, правда? І промовляють ці слова завжди виключно гордо направивши підборіддя до носа, розпрямивши плечі, і щосили намагаючись усіх засліпити своєю блискучою неперевершеністю.