Тривожні новини долітають до нас із Одеси останнім часом. Антиукраїнські сили постійно намагаються провести у місті заходи, спрямовані на дестабілізацію ситуації, і стравити між собою різні верстви одеського суспільства.
Здавалося би очевидним: ніхто в місті не підтримує «руський мірь» аж настільки, щоб заради цього позбавитись домівки, роботи, налагодженого побуту. Звідки тоді беруться ці постійні спроби «розхитати човна», і чому із цим нічого не можуть вдіяти правоохоронні органи?
Інколи доводиться спостерігати цікаву ситуацію: прихильники нинішнього режиму звинувачують його противників у сіянні панікерських настроїв. Навіть пожартувати люблять — “#пропало_все” і “#зрада”.
Безперечно, “всьо” ще не пропало, але те, що режим Порошенка діє проти інтересів нашої нації, годі заперечити. Цього не бачать або сліпі, або ті, які отримують розсилку від “Інформаційних військ України” і регулярно читають провладних блогерів... Зрозуміло, що за таких умов одні, зціпивши зуби, чекають вибуху, який знесе нинішню бандитську владу і створить належні умови для спротиву московській агресії, а інші, на жаль, деморалізуються.
Не зважаючи на цю часткову деморалізацію, говорити правду необхідно. Потрібно реалістично дивитися на ситуацію. Якщо пасажирський літак захопила банда психів, і вони планують протаранити ним якийсь наземний об'єкт, пасажири повинні про це дізнатися. Не для того, аби здійняти паніку, а для того, щоб сміливіші із них нейтралізували терористів і врятували себе та інших від вірної смерті. Говорити правду про мінські договорняки та інші злочинні дії режиму, об'єктивно дивитися на ситуацію всередині країни та на передовій — це не панікерство і не пораженство. Це обов'язок тих, хто прагне врятувати Батьківщину.
- Що таке тактика? - Питання Інструктора по-армійськи уривчасті і різкі.
Тиша в класі. Тоді несміливо, напівпитально:
- Це наука?
- Ні! Тактика - це не наука. Це - мистецтво. Мистецтво опановувати обставини, грамотно вистроювати дії, з метою нав'язати супротивнику свої правила гри.
Дивлюсь тихенько на реакцію учнів у камуфляжі. І почуваюсь, як і вони: розуміємо, що чогось не розуміємо, але чого ми не розуміємо – ми поки що не розуміємо. Але то не біда, адже сьогодні тільки перше заняття з тактики. Інструктор – суворий, різко ставить на місце, рвучко задає питання і терпляче очікує відповіді, трохи схиливши набік голову з їжаком сивіючого волосся і помітним рубцем від колишнього поранення.
Нещодавно міністр Аваков побував в Закарпатті з робочою поїздкою, під час якої нагородив правоохоронців, які брали участь в розстрілі бійців Правого сектору в Мукачево 11 липня 2015р. Ми не намагатимемось розслідувати (хоча варто) справу про нагородження працівників правоохоронних органів. За які ж це такі заслуги перед Батьківщиною їх нагородили? За наші кошти пан міністр вручає нагороди особам, які розстрілювали патріотів, борців за незалежність та цілісність України. А чи бува завтра не буде він от так само в лікарні Донецька нагороджувати терористів? Як відомо, вельмишановний Аваков А. Б. вручив бійцям спецпідрозділу УМВС (чи бува не" Беркуту" , який був розформований ?) відомчі нагороди. Більш того – один з спецпризначенців отримав найвищу нагороду – табельну вогнепальну зброю.
На базу 5-го ОБАТ ДУК ПС часто приїздять іноземні журналісти, представники авторитетних світових видань та телеканалів. Приїжджають із певним набором переконань та стереотипів, від’їздять – часто збентежені від необхідності трансформувати свою систему цінностей і в думках, як пояснити читачам/глядачам побачене.
Так, кореспондент Finincial Times Роман Олеарчук після роботи на передовій та відвідування бази ДУКу підготував для цього видання, котре беззаперечно можна назвати одним з формуючих суспільну думку на Заході, дві статті.
Батько комбата 1 ЗБАТ ДУК ПС Василь Стойко розповів про провокації та брудні й безчесні методи тиску злочинної закарпатської "влади" на сім'ї патріотів з Правого Сектору, про нахабну брехню державних шахраїв - Москаля та Шаранича...
Відпустки в тил – тяжке випробування для тих, хто так чи інакше дотичний до війни. Перехід із світу АКСУ і мінометів, камуфляжу і броніків до мирних буднів країни, яка замружившись старанно робить вигляд мирної – болюче неприємний. У цей приїзд до Києва вперше за рік помітила: ті ж люди, які з цікавістю і сентиментальним замилуванням розглядали шеврони на моїй формі раніше, зараз відводять чи опускають долу очі, намагаються швидше минути. Нажаль, враження не тільки мої. Друзі діляться випадками, коли їм радили не носити форму вдома, дратує, мовляв, людей, які не хочуть думати про фронт.
У ЗМІ та соцмережах все частіше можна зустріти фразу «втомились від війни». Звичайно, у перший момент вона, фраза ця, зносить дах. Хочеться схопити мовника за барки й добряче струснути:
- Та, трам-тарарам! Коли ж ви встигли? Що, так багато воювали? Чи працювали в авральному режимі? Чи відчули на собі дію ворожої армії? Уже втомились? Будемо капітулювати?
Але це все – емоції. Теж, мабуть, результат втоми й втрат. Потім приходять роздуми. Вони структурують потік інформації, вибудовуючи картини сьогодення.
