8 червня 2017 у парку “Козачий острів” у місті Кропивницькому зібралися представники різних політичних партій та громадських організацій різних патріотичних середовищ, в тому числі ветерани націоналістичних рухів під егідою ВП ГО “ДІЯ” для узгодження подальших спільних дій та недопущення реваншу сил колишніх регіоналів. Козачий острів став символічним місцем з 2014 року, з початку російсько-української війни. Саме звідси на війну пішла переважна більшість місцевих добровольців, які гідно представляють нашу область в зоні АТО і донині. Основне питання зборів – об`єднання та усунення внутрішніх міжусобиць. Розмова була тяжка, було багато суперечок і претензій одне до одного, проте, все ж, більше було конструктиву. Крім вирішення суто внутрішніх проблем, товариство вирішило делегувати 25 представників від Кіровоградської області на зібрання всеукраїнського масштабу на острові Хортиця (м. Запоріжжя) 11 червня 2017 року. Об`єднавшись та зарядившись енергією місцевого Козачого острова, аналога Січі, патріоти з Кропивницького рушили на Запорізьку – до міста Запоріжжя.
Розмова з Провідником НР ДІЯ, Командиром УДА Дмитром Ярошем відбулась у місці, яке друг Яструб жартома запропонував вважати криївкою. Відеокамери зафіксували лише руки Дмитра Анатолійовича та його голос. "Сектор правди" та керівник інформаційного відділу Марія Терція, яка власне й розмовляла з Провідником, розшифрували бесіду і записали її.
- Сьогодні відбувся збір Комітетів Національної Дії та Державницької Ініціативи Яроша. З якого приводу збирались?
- Захід ще триває. Ну, великим збором я б це не назвав. Це, швидш за все, - форум для того, щоб обмінятися думками, намалювати почергові кроки «що» і «як» нам робити. Ми не створюємо зараз якогось руху, бо вважаємо, що замало об’єднань. Всі зберігають свою окремішність. Державницька Ініціатива Яроша однак, наскільки я знаю, поповнюється дієвими людьми. До нас ідуть люди з інших середовищ.
У чому різниця між старим та новим економічним націоналізмом? Чому він потребує широкої участі держави та в чому саме її роль? Про все це розповідає директор Інституту ім. Олександра Поля та Агентства розвитку Дніпра Володимир Панченко
Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово. Воно нагадує нам про найближчу, найдобрішу, найкрасивішу і наймилішу людину в світі – маму.
Її молитви супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах. Її ласка зігріває нас усе життя. Її створив Бог на цій грішній землі для краси і щастя, щоб вона дарувала життя і була продовжувачем роду людського. У травні, коли прокидається від сну природа, коли у блакиті дзвенить пташиний спів, коли травою і квітами маїться земля, теплий весняний вітер приносить до нас свято матері.
У багатьох країнах світу в другу неділю травня – після Великодніх свят, у час розквіту весни й наближення сонячного літа, на знак поваги і любові до жінок – відзначають День матері. Адже травень – це місяць Пречистої Діви Марії, яка благословила у Хресну путь Свого єдиного Сина – Спасителя людства.
Спортсмен, тренер, громадський діяч, військовик Валерій Чоботар народився у 1976 р. на Буковині. Пройшов строкову службу у бригаді особливого призначення в рядах Збройних сил України.
Закінчив Львівський державний університет фізичної культури.
Суддя міжнародної категорії з фрі-файту. Засновник та керівник СК «Характерник».
Провідний діяч, вишкільний референт ВО «Тризуб» ім. С. Бандери. Вступив до складу ДУК «Правий сектор». Був призначений командиром роти 5-го батальйону ДУК, псевдо – «Гатило». Брав участь у боях у під Донецьком. Заступник командира 5-го ОБАТу УДА. Нагороджений орденом «Народний Герой України»
Націоналізм в українській науці завжди був темою забороненою, при чому навіть після 1991 року, коли, здавалось би, у рамках розвінчування радянських міфів спрагле до правди суспільство вимагало об’єктивного дослідження власного минулого.
Як було у реальності, всім відомо. Українські націоналісти змогли вийти із підпілля лише на 23 році незалежності, і то виключно через те, що суспільству знадобилися нові герої, котрі не бояться віддати життя за Вітчизну.
Тому, коли в якого-небудь сучасного вченого (не націоналіста) з’являється потреба щось написати про український націоналізм, він навіть не намагається пошукати наукових робіт по суті питання, а пише, спираючись на два бездонні джерела інформації: фейсбук та власний досвід.
І, якщо з фейсбуком, точніше із тим, що ця соціальна мережа не може бути джерелом наукової публікації про український націоналізм, все зрозуміло, то про досвід слід сказати окремо.
Крим тісно вплетений в моє дитинство. Як і для більшості українців, цей регіон нашої країни був місцем для літнього відпочинку та захопливих подорожей наповнених древньою історією, також регіоном з численними лікувальними закладами. Мені випало там часто бувати саме з останньої причини. Ніколи не забуду цей солонуватий морський бриз, запах хвої, кипарисів і кущі лавру понад дорогою. Про футбольні матчі під маслиновими деревами, про перше своє дитяче кохання. Там я зустріла безліч друзів зі всієї України. Крим нас об’єднав. І ще звичайно наші спільні хвороби. Там я вперше побачила і відчула нашу загальноукраїнську спільність. Наскільки ми всі схожі за духом, за стремліннями та мріями. Донецьк, Суми, Миколаїв, Львів … дітьми ми вільно спілкувались, навчались у школі, ділились хвилюваннями й турботами. І незважаючи на страшні свої діагнози (ми всі боролись там за можливість ходити власними ногами), ці діти були сильні, мужні, щирі. Крим став для нас домом. І після кількарічного лікування, діти їхали додому з Кримом у серці. Він, такий чарівний та рідний, назавжди залишився з нами.
Після анексії я зустрічала багато кримчан, що переїхали в моє рідне Рівне. Для кожного з них це жива рана на серці. Адже, окрім майна, вони перш за все втратили клаптик свого серця, своєї рідної України. І зараз український народ щодня втрачає своїх захисників заради того, щоб наша Батьківщина знову стала цільною. Щоб ворог знав, що забирати чуже – зась! Що мільйони стоять на захисті кожного її клаптика, кожного регіону!
Військові психологи дослідили, що зброя нічого не варта на війні, якщо її не тримає в руках мотивований боєць, воїн. Які ж саме фактори впливають на мотивацію солдата і, взагалі, на бойову активність? У військовій психології виділені зовнішні - соціальні, бойові, та внутрішні - ергономічні - фактори бойової активності.
Соціальні фактори мають вирішальний вплив на воїнів у бойовій обстановці, оскільки виступають основою для формування мотивів їх поведінки і бойових установок. Чому так? Тому що ставлення народу до війни – це перший найважливіший соціальний фактор бойової активності. Цей фактор є відображенням або доблесті й відваги, або боягузтва і немочі нації. Основне джерело морально-психологічного стану воюючої армії знаходиться не в ній самій, а в суспільстві, інтереси якого вона захищає.
Блокування окремими політиками та активістами залізничних колій на кордоні із окупованими територіями протягом останнього тижня є гарячою інформаційною темою. Тема ця – багатогранна. В першу чергу, звичайно, енергетична безпека нашої держави, а за нею і доцільність торгівлі із окупованими територіями та країною-агресором, і методи громадянської боротьби, і обов’язки народного депутата, і реформи, і олігархи, і зовнішня політика, і боротьба з корупцією … перераховувати можна довго. Ми ж у цій статті вирішили розглянути інформаційну складову операції «Блокада».
Чому інформаційний бік не менш важливий, ніж економічний? Не потрібно думати, що наші вороги зупиняться на досягнутому і покинуть, чи заморозять фронт. Війна йде всюди. І інформаційна складова її – вирішальна, хоча ні суспільство, ні влада й досі не усвідомлюють цього до кінця.
Грамотно проведена інформаційна операція здатна змінювати уряди, а ситуація в Україні як раз стимулює наших ворогів випробовувати суспільство на міцність інформаційного захисту. Влада бреше суспільству про стан справ у державі, а суспільство, принижене брехнею, відповідає тим, що готове висловити свій протест під прапором будь-якого ватажка, не придивляючись ні до його розуму, ні до компетенцій, ні до ідейної позиції, ні до репутації. Вибухонебезпечна ситуація. І це все – інформаційна сфера.
Автор Богдана Бабич, Михайло Петелицький, Сергій Миронюк від .
Система. Версія 2.0 - Перезавантаження
Під час подій на Майдані усі говорили, що “Стратегічна мета Майдану - це зміна ситеми влади”. Це те, за що стояли і проливали свою кров сотні тисяч патріотів по всій Україні і, на жаль, продовжують проливати її сьогодні в боротьбі проти російської окупації. Однак на сьогодні Система залишається незмінною.
Що нам робити? Як змінити Систему?!
Як кажуть: «Коли не знаєш з чого почати – почни з початку!»
Оскільки спосіб обрання влади (вибори) - це є початок легітимності будь-якої влади, тому починати треба саме звідси. Спочатку народ обирає владу на виборах, а далі вже відбуваються усі інші процеси: формування системи органів влади, розподіл повноважень між органами влади і т.д. Тому зміну системи потрібно починати зі зміни способу обрання влади.
У чому проблема України і звідки ростуть корені корумпованої влади?
Все починається з народу. Народ – єдине джерело влади в Україні - і передає свої повноваження шляхом проведення виборів, оскільки на сьогодні це єдина демократична процедура наділення владою.
В існуючій системі основною проблемою є колективна безвідповідальність, яку ми самі встановили і підтримуємо. Зараз ми маємо ситуацію, коли кожен громадянин, якому виповнилося 18 років - має право обирати. Все це звучить дуже красиво, але на практиці це перетворилося у систему, де голоси купують/продають і навіть «віджимають» під погрозами звільнення з роботи і т.д. Все відбувається за принципом “проголосували і забули”.
Спортсмен, тренер, громадський діяч, військовик Валерій Чоботар народився у 1976 р. на Буковині. Пройшов строкову службу у бригаді особливого призначення в рядах Збройних сил України.
