Я довго мовчала, бо так було треба, а тепер маю повідомити суспільству важливу інформацію. Присягаюся Богом і Україною, що пишу правду і тільки правду. Певніше, усю правду, яка мені на сьогодні відома.
З вересня минулого року в полоні у ворога перебувають двоє бійців "Правого сектора" - недосвідчених новачків, які попалися мало не на першому бойовому завданні.
Зараз, під час війни з Москвою, мене менш за все турбують люди з відхиленнями у сексуальній сфері. Як християнину і просто людині, мені їх шкода, і не більше. Проте у цей буремний час мене не може не турбувати інше – те, з якою наполегливістю українському суспільству нав’язують ІДЕОЛОГІЮ статевих збочень і нищення інституту родини.
У той час, коли суспільство мало б об’єднатися навколо протидії московській агресії, організації так званих «ЛГБТ» нарощують масштаби своєї діяльності. Навіть зараз, коли бойові дії на сході активізувалися, вони планують низку заходів включно зі своїм «міні-гейпарадом» – «Маршем рівності». Це – не просто робота, спрямована на моральний розклад українського народу, але й плювок на могили тих, хто загинув у боротьбі за Україну, а також на живих захисників Вітчизни.
Вперше я побачив «Правий сектор» ще 30 листопада 2013 року, коли, буквально, по тривозі прибув на Михайлівську площу в Києві після жорстокого розгону студентського Майдану. Купка молодих людей років по 17-18, можливо, 20 стояла під будівлею Дипломатичної академії з битами та напівзакритими балаклавами обличчями. Я ніколи не був прихильником силових сутичок з владою, тому ці хлопці, налаштовані явно агресивно, не справили на мене ніякого враження. У нас тоді були зовсім інші завдання: ми формували Першу сотню Самооборони Майдану. 19-го січня мене на Майдані не було. На те були свої поважні причини, тому перші сутички між Беркутом та ПС я спостерігав лише по телевізору та густому диму, який підіймався над Грушевського майже цілодобово, та який можна було прекрасно бачити з балкону мого будинку.
Запрошення
28-29 травня 2015 року Провідник Військово-Політичного Руху Правий сектор Д.А.Ярош був запрошений на повномасштабні навчання ЗСУ на 235-й загальновійськовий полігон «Широкий Лан» в Миколаївській області. Разом з Провідником виїхали: комбат 5-го Окремого батальйону ДУК ПС друг Чорний, начальник інформаційного відділу ДУК- інфо Алла Мегель, начальник інженерного відділу 5 ОБАТу друг Вацлав і командир автороти друг Кум.
В цьому місяці комбат 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» Андрій Янченко «Висота» демобілізується. Саме він навесні 2014 року створив цей батальйон із активістів Майдану, які повірили сотнику 42-ї сотні Самооборони і пішли за ним. За час бойових дій батальйон двічі виходив на ротацію під Дебальцеве, а сам комбат був одним з тих офіцерів, які виводили наших бійців з Дебальцевого.
27 травня Медична служба Госпітальєри Hospitallers Добровольчого Українського Корпусу відкриває навчальний центр. (перший курс занять триває з 27 травня по 2 червня ), (навчання проходитимуть у Дніпропетровській області)
Спеціалізація:
- Парамедик
- Санітар-Стрілок
Тут ви зможете пройти навчання та здобути усі необхідні навички, а також знайти собі гідне застосування на фронті, роботу по силах і друзів на все життя.
«В ДУК-інфо присіли на хвилинку...»
Андрій Антоненко, лідер київських гуртів Riffmaster, DAZ Machine і ADEM, відвідав базу 5-го Окремого Батальйону ДУК Правого Сектору. Разом з Сашком Положинським, лідером гурту Тартак, Андрій виконав свої пісні перед вдячною правосєківською публікою. :) Про Майдан, про війну, про творчість та свої плани на майбутнє розповів Андрій репортерові ДУК-інфо... Дивіться та слухайте!
«В ДУК-інфо присіли на хвилинку...»
Майже за рік своєї волонтерської діяльності мені довелося побувати на багатьох ділянках фронту. Дебальцево, Піски, Авдіївка, Тоненьке, Водяне. І завжди я намагався потрапити на самісіньку передову, щоб довезти хлопцям все необхідне прямо в руки. Зараз я більше фронтовий журналіст, аніж волонтер. І журналістська доля занесла мене разом з командою ДУК-Інфо в курортне містечко Широкине, що неподалік від Маріуполя. Це селище було відбито якраз в той час, коли сєпари разом з росіянами намагалися взяти Дебальцево. І зараз ми утримуємо в Широкиному лише крайні хати та трохи узбережжя. Головне завдання – не дати противнику зайняти висоти поблизу Маріуполя.
Справедливих війн не буває, у всякої війни своя брудна специфіка. Ця (хоч вона й визвольна з нашого боку) – не виключення. Це найкраще розумієш в Широкино. Вся неоднозначність так званого АТО тут – як на долоні. І питань більше, ніж відповідей.
Позиції тільки називаються «Широкино». Насправді село належить росіянам, наші тримають тільки ряд крайніх будівель. Основні сили в ближніх до Маріуполя селах – Піонерському і Сопиному. Туди ми й заїхали. Відмінність з попередніми відвідинами – разюча. Перемир`я. Жодного пострілу! І справа, у якій ми заїхали, теж абсолютно мирна. Наші розвідники везли дівчинці інвалідного візка, якого з великим трудом і перешкодами діставали через найкращих своїх волонтерів наші Госпітальєри. Зєля і Буча погодились на, як вони висловились, «піар-акцію» тільки тому, що сподіваються привернути увагу до людей, які мешкають у «червоній зоні», зокрема, до дівчинки-інваліда. (Дтальніше: "Історія Даші")«Червона» – це зона активних бойових дій, місце, куди щомиті може «прилетіти». А тут ходять люди – мирні жителі, граються діти. Ми у своїх броніках і касках виглядаємо сюрреалістично.
