Фронтові будні. У кубрику повно диму, - буржуйка відмовляється пожирати щойно принесені сирі дрова. Дим просочується скрізь, постійний запах кіптяви. Найбільш «гарячий» серед нас - друг Лат - нарешті не витримує, сам береться за справу – розпалити «цнотливу» буржуйку.
Коли поглянув, як вправно проходить лезо сокири біля самісіньких пальців руки, перетворюючи поліно на сірники, – стало моторошно.
- Пальці ні разу не чіпляв ? – запитую.
- Ні , поки що, – відповів побратим, підвів на мене очі, хоча руки і далі продовжували працювати, наче автомат.
Вчора знову мав можливість побачити своє дитинство та юність. Та тільки теплого та світлого там нічого не знайшов. Піонерія, комсомол, коли після занять примусово заганяли вільні дитячі душі на комсомольські збори. Пригадую очі однокласників з іскринкою злості на брехню, очі наставників – виконували, як раби, свою роботу за «дзвінком» з райкому. Пізніше зрозумів лише : здатність розрізняти чесноти і вади дані нам, людям. Господом покладені до серця. Бунтували, тікали, як могли, від брехні. За що каралися характеристиками, оцінками, майбутнім.
Побачив по «зомбоящику» пики можновладців, з купою холуїв у вигляді свити. Їх очі – собачі, перед актом розмноження. Але ж вони – люди. Бо у багатьох в очах усвідомлення своєї приреченості. Серце-то ж не обманеш. Добре вони знають: « що не істинне - то не вічне». Прожити довше, протягнути час ох же і стараються! Путлера боятьс., Бо що не так – зніме з них лапті і босі ноги їх стирчатимуть з-під простирадла в якомусь із моргів. Ланцюжок то короткий.
Був такий собі Сізіф, що викочував каменя на гору. Бачив його подобу вчора – у вигляді «щастя» для мешканців лугандонії, - роботу їхніх ЗМІ . Сичать. ..Діє , поки що… Та лише на «генетичне» сміття у роді людськім - холуїв. Мільйони ж людей по цілій Землі – «бандерівці» - бо адекватно можуть оцінювати світ, - прийшов до особистого висновку. У кожного своя правда, а істина - одна єдина , вона у наших серцях.
P.S. Коли хто не вірить – перевірте, включіть «сепарське» або російське ТБ – переконаєтесь.
Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін (старший) – окрема тактична група «Волинь»
Української добровольчої армії,
«Сектор М»
Серед постійних обстрілів буває і затишшя. На плечах ніби полегшення, а в душі - камінь десь росте та набирає вагу. Момент, коли є час і поспілкуватись, або просто скинути бронік і нарешті відпочити. Фізично.
Та доки жива людина і при свідомості, вона - раба своїх думок. Думки про наболіле завжди домінують, а це і є той камінь на душі. Тому тут, на передку, перевагу віддаєш спілкуванню.
З Іваном - своїм побратимом, познайомився ще наприкінці літа минулого року. Зустрілись випадково в центрі Дубно. Він повертався з відпустки «на передок». Ще на початку за ті кілька хвилин, що залишались до відправлення київської маршрутки, зрозумів: переді мною досить цікава людина. Та… помилився. Ні, не в побратимові, а у оцінці, в слові "цікава", бо воно занадто бідне для розуміння.
Немає більшого болю, від того, коли болить душа… Стан – ворогу не побажаєш. Ніби гострий, з нескінченим лезом ніж прямо у серце – щоденні звістки з фронту: відходять у вічність і молоді, і сивочолі сини твої, Україно, кладучи голови свої у січах з татарською потопою – московією.
Від породільних материнських мук і безсонних ночей бігало, бігало маленьке чудо, росло, на втіху та радість батькам, стало красенем – дубочком, і враз обривається ниточка ця ворожою кулею чи осколком.
Двадцять шосте січня сімнадцятого року. Чомусь саме цей день запам’ятався особливо серед усіх днів режиму повного припинення вогню. На «нулівці» звик вже до постійних обстрілів, пік яких припадає на черговий російський гуманітарний конвой для жителів Донбасу.
Ранок. Земля у глибоких ранах – наслідок «приходів» від застосування стодвадцяти- та стоп’ятидесятиміліметрової арти. Богу дякувати, - без втрат з нашої сторони.
Досліджую територію навколо позицій: чи, бува, не залишилось «подарунків», що не вибухнули. Побратими нарахували біля шестидесяти потужних вибухів. І це лише на ділянці, яку обороняє наш підрозділ. На шляху - зламана, в обхват, тополева гілка. Чомусь не зрізана осколком, а саме зламана.
Прибула волонтерська допомога від житомирян. Втомлені довгою воєнною дорогою люди різного віку доставили сюди, на передок, все щонайнеобхідніше: воду, харчі, одяг. Колись бачив малюнок, що став емблемою однієї із волонтерських груп: люди, котрі тягнуть, напружуючи кожен м’яз свого тіла, запряжених у віз волів. "Глибока і вдала аналогія", - подумав тоді, бо знаю, це - правда нашого сьогодення.
Найстарший за віком назвався: «Дід Мюллер», та назвав кожного зі своїх побратимів. Серед клопоту розвантаження бусів помічаю молоде сірооке дівча з бандурою у чохлі. Ов-ва!
Нехай ваше слово буде мечем, а меч – словом»
проф. Іван Ільїн
Взимку 2015 р.Б. я приїхав у навчальний центр «Десна». Перше, на що просив звернути увагу курсантів комбат - потреба духовності, потреба жити вірою й любов’ю кожному, хто хоче воювати разом з українськими націоналістами, котрі під червоно-чорним прапором протистоять російському окупаційному режиму та віддають своє життя в руки Бога, щоб здобути Українську Самостійну Соборну Державу. Духовне відродження є вкрай актуальним для тих, хто своєю першою абсолютною вартістю проголошує вірність Богові й Україні.
Шумлять вітри, ламають ніжні віти...
Від вибухів здригається земля.
Ми стоїмо, ми - українські діти.
На захисті Вітчизни ти і я.
Сьогодні бій. Пішли вперед герої -
Чернігівські вчорашні пацани.
Не відали вони такої долі,
Та не здригнулися під мінами вони.
Ліворуч - з Миколаєва солдати,
Праворуч - з Рівного ідуть в нерівний бій.
Бо Україна - наша рідна мати,
На всіх одна, тож не зламається наш стрій.
Ідуть на смерть звичайні харків'яни...
Вони також під прапором УДА.
В душі у них болять страшенні рани:
Всіх поєднала нас одна біда.
Сьогодні "Гради" землю поливають,
Киплять сніги та плавиться земля...
То ж "перемир’я" - так у верхах кажуть!
Та плаче Україна, з нею я.
21-23 січня делегація з Дрогобиччини відвідала Авдіївку на Донеччині. Організатор заходу — керівник апарату райдержадміністрації, воїн-доброволець Української Добровольчої Армії Руслан Щерба. Поїздка відбувалася під егідою голови райдержадміністрації Володимира Шутка.
В Авдіївці побував вертеп Дрогобицької духовної семінарії, творчий колектив Дрогобицького музичного училища, бард, учасник АТО Максим Перев'язко та відомий автор і виконавець (автор “Молитви на Різдво”) Зиновій Медюх. До делегації також долучилися волонтери Микола Походжай, Тарас Лужецький, художник Левко Скоп.
Випав перший сніг. Троє вояків грають у сніжки. Забери з них «броники» і «калашмати» - пацани та й годі, ніби й війни нема. І руїн - також, а навкруги - лише будинки рідного Радивилова, що на Рівненщині, бо вони – друзі з дитинства.
Розумію, ті, хто їх знає ближче, можливо, мають інше, своє власне судження, але це думка людей, котрі живуть у мирі, – вони й уявити не можуть, що таке війна!
Не хочу хвалити своїх героїв і писати з кожного якийсь ідеальний портрет. Намагаюся знайти у кожному саме той штрих, те зерно, яке посіяла у них тричі клята війна. Щоби кожен, хто їх знає, сказав: «Схожий!».
Але, шановний читачу, перепрошую: портрет кожного писатиму не на фоні природи, осяяної сонячним промінням та блакитного неба, а на тлі й у мороці каторжно-важких труднощів війни…
Вони повертаються з іншими життєвими цінностями та переконаннями. Те, що було важливим чи цікавим до... - вмить розсіялось, розчинилось і просто зникло. Вмить? Якщо війна - мить, то - так!
Його мрія - новий сріблястий Мерседес, стала такою пустою річчю, що він ладен сотні тих Мерседесів віддати, аби зараз поруч сидів побратим. Той, що пригостив двома цукерками, коли він не бачив їжі вже третій день. Той, хто ділився цигаркою, коли вже не було що палити. Той, хто порадив комбату не брати тебе у бойовий вихід, бо в тебе, вибачте, пронос. Хоч насправді ти півночі проридав через ту, яку вважав коханням життя,будував сім'ю, а вона зрадила з сусідом.
Той, кого ти привіз додому в труні... Віз і від того, що не було місця в катафалку, півдороги спав поруч з ним, на його домовині...
