Актуально:      Фронтовий щоденник     

Хто ми - і хто вони?

Ми – нащадки тих, хто полишив плуга посеред недоораного поля, витерши піт з чола, зняв шаблю зі стіни, пригорнув і поцілував дружину та дітей, вклонився, попросив благословення у батька–матері, сів на коня і поїхав захищати Богом дану землю. Проливаючи на неї свою кров і кладучи свої голови у січах з татарською потопою.

Читати далі


Щоденник фронтового кореспондента

киця Буся

Еріка

Еріка

Враження від цієї зустрічі зовсім позбавили сну… Оце сів і пишу.

Навідались у гості двоє – із добровольчого підрозділу, воюють поруч.

Я в наряді , «на очах». Ледь жевріючи, світло лампочки вихопило з темряви постаті з «Калашами» за спинами . Вітаємось та знайомимось:

- друг Журба, – мовить чоловік віком років за 60, - а це – Еріка, служить у нас снайпером.

А це - подарунок, - простягнув коробку печива, - теж хліб. Я служив тут улітку. Заїхав попрощатися з побратимами. Здоров’я зовсім здало : даються взнаки поранення і контузія , отримані ще на Майдані , де був сотником, - тому пора на відпочинок. Де можна знайти моїх?

Читати далі


Як і коли мені повідомили, що я тепер громадянин іншої держави. Мій шлях до координатора Чернігівського осередку НР «ДІЯ».

Спогади 25-річної давнини. Події 19-22 серпня 1991 року сколихнули не тільки жителів колишнього СРСР, а й усю світову спільноту. Тріщала по швах колишня мега-імперія. У ті часи я, разом зі своїми друзями, проходив військову службу на Кубі, або як її ще називають - Острів свободи.

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР був проголошений «Акт про незалежність України», що прийнято вважати датою створення української держави в сучасному вигляді. 26 серпня, вранці, на шикуванні командир роти наказав зробити два кроки вперед всім, хто прибув з України. Тоді нам уперше повідомили, що всі ми тепер належимо до іншої держави. У строю почулися розгублені запитання: «Що це означає?», «І що нам тепер робити?». Замість відповідей ми почули лише узагальнюючу промову командира: «Ми з вами всі разом несли дуже важливу місію. Обов`язково повернетеся додому та через багато років будете розповідати чим займалися». Якщо я скажу, що саме тоді я відчув себе громадянином України, то це буде нещиро. Усвідомлення й розуміння цього факту приходило поступово. Звісно, знаходячись під повним впливом радянської ідеології та за відсутності доступу до правдивої історії, на душі було сумно й тривожно. Ніхто не знав що чекало нас попереду.

Читати далі


Якщо людині добре – вона втрачає пильність...

Чи не кожен селянин знає, що сівбу озимих найкраще проводити в період від першої до другої Матері Божої. Але не завжди була змога цього дотримуватись. Пригадую розповіді учасників Першої світової війни. Зокрема про те, що, повернувшись додому, вони найперше запитували, чи всі живі і чи засіяне поле. Та не все поле було засіяне. Чоловіків віком від 18 до 52 років мобілізували. З села забрали багато коней. Отож, після війни чоловіки засівали поле в середині січня: була відлига, заволочили і сіяли. Жінки і підлітки у Першу світову тримали плуг, йшли з сівнею, косою, а восени махали ціпом. В Бучацькому повіті, особливо у північній частині, було спалено багато осель. Тут довго стояв фронт. В той час можна було побачити жінок з бардинкою в руках. Будували вони примітивні хатки чи землянки. А діти з 7­8­річного віку волочили кіньми, тримаючи високо руки, ледь дістаючи вуздечки.

А ще безкінечні форшпани: підвезення хліба, будівництво доріг, копання окопів. І це здебільшого в голоді, зношеній, полатаній полотняній одежині. А на фронті дуже боялись московської неволі. І хто вже туди потрапив, то довго­довго не повертався додому. Ще тоді москаль знущався над нашим народом. Якби не революція 1917 року, то тримав би ще довше полонених. Багато хто потрапив у концтабори. Вже з 1922 року вони склали вагому складову радянської економіки. 8 травня 1933 року Сталін і Молотов підписали інструкцію про вивезення населення до Сибіру і в Центральну Азію. З України належало вивезти 24000 родин.

В той же час збільшилася кількість московського населення в Україні: у 1926 р. українців ­ 75,1 проц., москалів ­ 8,1 проц., інших ­ 6,3 проц.; у 1959 р. українців – 76,8 проц., москалів – 16,9 проц., інших – 0,3 проц.

Так проводились винищення української нації і колонізація України, заселялася всяка нечисть, в тому числі вірні ленінці. А як же проходила русифікація в межах московської імперії? Проаналізуємо це на основі перепису населення в процентах. 1897 р.: москалі – 46,3, українці – 21,5, інші – 32,2; 1926 р.: москалі ­ 52,9, українці – 21,2, інші – 25,9; 1939 р.: москалі 58,4, українці – 16,5, інші – 25,1; 1959 р.: москалі – 54,7, українці ­ 17,8, інші – 27,5.

Державний апарат в Україні 1928 р. складався з таких національностей: у Києві ­ 30,5 відсотка українців, москалі – 33,4, євреї – 30,2, інші – 5,8; по областях: українці – 54,3, москалі – 17,2, євреї – 22,6, інші ­ 5,9.

У той же час в тюрмах найбільше в’язнів було саме з України: 1927 р. – 200000, 1930 р. – 2500000, 1933 р. – 4500000, 1936 р. – 7500000, 1939 р. – 12500000, 1941 р. – 14000000, 1948 р. – 19800000,1951 р. – 16000000, 1955 р. – 12300000, 1956 р. – 14000000, 1958 р. – 11000000.

У цьому загалі москалів, що складали 55 проц. усього населення в СРСР, у концтаборах було тільки 15 проц. Українців, яких в СРСР було менше 18 проц., в концтаборах знемагало понад 45 проц. Москалі всіляко приховують ці та інші цифри, які свідчать про їхні злочини протягом всієї історії. Облудна Москва і нині бреше світовій спільноті на всіх напрямках міжнародних відносин. Та й не тільки російський народ, перетворений на зомбі, молиться до ікон Путіна. Хоч їхня віра така, що нічого дивного в цьому немає. Вже після війни розподіл капіталовкладень був несправедливим. Подивимось, як саме: воєнні втрати Московщини складали 255 млрд. рублів або 31,6 проц., України – 285 млрд., або 47 проц. Розподіл коштів на відбудову був таким: Московія – 62,7 проц., Україна – 19,2 проц. Так тривало і в подальші роки. Ось промовистий приклад. В Московії на кожного жителя припадало товарів на 27 проц. більше, ніж в Україні. Зате в Західній Україні в кожному райцентрі був відділ КДБ, чого не було в Росії.

З України кращу продукцію доставляли до Москви і Ленінграда. Якісний газ із Дашави теж ішов туди. Зазнавала тиску та дискримінації і видавнича діяльність. Згідно з переписом населення в 1959 р. в СРСР українців було майже 18 проц., а газет і журналів українською мовою видавалося лише 7 проц., книжок – 5,5 проц. Нинішня влада в Росії – цілком логічний і закономірний витвір народів Московії. Крок за кроком ця країна йде туди, куди їй дорога. СРСР знищив себе. Цього слід чекати і від РФ. Хто знає мусульманський світ, зокрема арабський, той погодиться з цим твердженням. На межі ХІХ­ХХ ст. Англії належали колонії, територія яких була в 103 рази більша від неї, а Афганістану не могла покорити. І це не араби. Арабських країн є 22 з населенням близько 350 млн. Це найбільш радикальні ісламістські держави, в т. ч. і Сирія. Дамаск, столиця Сирії, існував задовго до приходу євреїв на обітовану землю. Там війна буде доти, поки не доб’ються свого. А Росія «вгрузла» в ці піски по самі вуха. Розплата буде обов’язково. Хто знає, той з тривогою чекає подій у Москві, аналогічних 11 вересня 2001 р. в Нью­Йорку. Все, що відбувається в Україні, також закономірне і очікуване для того, хто знає, що за все треба платити. За свою землю слід боротися. Так, ніби в гостях, поводили себе багато жителів Донбасу. Не дбали про культуру, занедбали релігію, нехтували національними цінностями, догоджали ворогам своєї держави. Врешті­решт отримали те, чого і слід було чекати.

Якщо людині добре – вона втрачає пильність, якщо дуже добре – може зрадити. Націоналісту не буває дуже добре, бо він завжди бачить загрозу, яка постійно чатує на цю чи іншу країну. В світі немає жодної держави, у якої націоналістичний рух аналогічний якійсь іншій. Кожен націоналізм єдиний і не має аналогів. У багатонаціональних країнах він зводиться до шовінізму, а в період політичної кризи ­ до расизму. Державний і побутовий шовінізм зараз має місце в Росії. Плюс вічна русифікація, яка призвела до знищення багатьох народів. Тут відкрита перевага російської нації. Тобто фіно­монголо­алтайської раси. А точніше залишків Золотої Орди. В 60­х роках ХХ ст. расизм (ку­клус­клан) був у США.

Наші люди, які на заробітках в Росії, кажуть, що москвичі не хочуть працювати. Це не новина. Вони так навчились, бо їхні уряди завжди поневолювали народи, створювали концтабори, оголошували ударні косомольські будови. Так козаками був побудований Петербург, в’язнями ­ Волго­Донський канал і Байкало­Амурська магістраль.

У Московії бояться, що не сьогодні­завтра можуть винайти альтернативу нафті. Ось тоді – гаплик. За їхніми словами, 45 проц. бюджету Росії дають нафта і газ.

Після виборів до Держдуми ціни в Росії різко пішли вгору. Невдоволення наростає. І чим пізніше воно вибухне, тим гучнішим буде. А буде обов’язково. Безтурботне життя за рахунок природних ресурсів, відібраних у якутів, бурятів, нанайців, чукчів і ін., врешті­решт закінчиться.

Як кажуть, «хто не виробив, той вистогне». Ми не зловтішні, але пам’ятаємо, як бідували наші предки сто літ тому, коли Брусиловська офензива призвела до спалення мирних, побожних осель наших предків.

Ігнатій РУДИЙ.

с. Озеряни.

Використано видання українсь­кої діаспори «Українська видавнича спілка». Лондон. Грудень 1962 року.


Спасибі тобі, Сєва. Я більше не метушусь!

Сєва Воловик

- Если хочешь идти с нами - туристом не пойдешь.

Це означало, що вперше мені доведеться взяти до рук зброю, тобто свідомо перейти межу між свідком та учасником подій. Мені видали "сучку" і заряди до РПГ, приставили до гранатометника і сказали щоб не відходив. Бої за аеропорт були в самому розпалі і розгоралися щодня більше і більше. Розвідгрупа ДУК ПС виходила на Опитне, яке тоді ще було "нічиє" і мені було реально стрьомно. Неприбрані поля чорних соняшників з обох боків, спалений "бобік" в лісополосі, ворожі міни позначені прапорцями "партії регіонів", іти лише слід в слід і в голові пульсом бахкають думки "А якщо реально треба буде стріляти? Що робити знімати чи відстрілюватись? А якщо візьмуть в полон?" Ніби читаючи мої думки хтось із хлопців тоді дав мені гранату "про всяк випадок" і шифри мої стали нестерпними. Одна справа ховатися від артилерії і зовсім інша - лізти сєпарам на рожон. А тут ще прям посеред поля нас почали крити мінами - видно якась падла нас спалила і тепер їх "васільок" лупашив наугад.

М

іни пролітали низько-низько над головою, так, що навіть на відео чітко можна розрізнити як вони шуршать в повітрі, і падали в соняхи. Сєва - командир групи, тоді повернувся до мене, знизав плечима з жартівливим виразом обличчя, типу "ну, шо ж поробиш" і ми поперли далі. Минули кладовище і ось треба перейти по дамбі щоб потрапити у саме Опитне - 150 метрів абсолютно відкритого простору і хто там на тебе дивиться через оптику - невідомо. Прям перед мостом, маякуючи одне одному на мигах, хлопці розсипались в різні боки, а я, вперше за півроку на війні ледь не запанікува. Я не знав за ким бігти, а пояснити мені ніхто не пояснив. Мозок в секунду обробляв тисячу думок від того що я зараз палю всю контору, до того, як переживуть батьки коли мене привезуть додому з діркою в голові..ну ви знаєте як воно буває. Мозок панікував, а тіло в нерішучості застигло прям посеред дороги. Здається хтось шикав на мене з кущів аби я вшивався геть і саме тоді до мене спокійно підійшов Сєва і тихо спокійним голосом сказав мені на вухо: "Всё нормально. Ты главное не суетись" і показав пальцем куди мені сховатись.

Не знаю, як подіяла ця магія, але мій ступор зняло як рукою, голова прояснилася і руки з ногами запрацювали як треба. "Ты главное не суетись" - ну нічого в цій фразі особливого немає, але в тих обставинах і таким тоном яким вона була сказана - вона відклалася просто під кору мозку. Ще потім не раз і не два я згадував її в Пісках, Авдіївці та і в тому ж самому Опитному. Кілька разів в скрутній ситуації, коли біжиш напіврачки, а на голову падають відсічені кулями гілки дерев, або коли преш ноші з 200тим вояком, а сєпари криють вас всім чим можуть - в голові сам по собі звучить Сєвин голос: "Всё нормально. Ты главное не суетись".

Коли я потрапив у Опитне вдруге за нами виїхала полювати сєпарська "беха". Ми чули як вона ганяє сусідніми вулицями періодично пострілюючи в кущі, аби викликати нас на бій. Група тоді була значно більша і частина гарячих правосєків, звичайно ж, пішла ту "беху" палити. Кількох чоловік лишили прикривати. І ось я сиджу в чорних соняшниках, із зарядженим РПГ-7, через дорогу посміхається з кущів Сєва і показує мені великим пальцем "клас" і мені вперше хочеться (!) аби та клята "беха" вилетіла зараз на наше перехрестя, бо я точно знаю, що спалю її к єбєням....а вже потім познімаю.

Лише через два роки я потрапив до Сєви на могилу і побачив на пам'ятнику напис: "Счастя, радості, добра..." і портрет, який я зробив тоді в Опитному. І дивне це відчуття... не хочеться мені вірити, що заради цього портрету я туди і ходив. Хочеться вірити, що раз вже так сталося, то хай це буде моєю тобі подякою... і не останньою/ Спасибі тобі, Сєва. Я більше не метушусь!


Рятуючи пораненого,Скельд віддав своє молоде життя

3 жовтня 2016р минає два роки, як загинув Скельд (Святослав Горбенко).

Познайомився з ним в навчальному центрі ДУК, були в одній чоті. З банди буйних малих він сподобався мені найбільше. Розумний не по віку, завжди тримався ніби в купі, але трохи осторонь. З задоволенням навчався чомусь новому. Так як там мене спробували перейменувати в Матроса, любив називати мене "Матрозен" і завжди посміхався.

Читати далі


Дубенщина – колиска патріотизму на Рівненщині

Волонтери – це душа та серце народу. Саме завдяки їхній відданості та силі українські воїни змогли встояти перший натиск ворога. Саме з їхньою допомогою ведуть боротьбу добровольці й до нині.

В місті Дубно, Рівненської області живе чимало волонтерів. Різного віку та національності. Деякі не забувають свою Батьківщину навіть через десятки років проживання на чужині. Ми поспілкувались з координатором Дубенського осередку Національного Руху ДІЯ, волонтеркою Валентиною Сіньковською, щоб краще дослідити це питання та розповісти про волонтерів з цього мальовничого краю Рівненщини.

Читати далі


Епізоди щастя

– Солнышко, давай уже приезжай быстрее! – Чую його радісні слова. Приїжджаю. Перший, кому телефоную, звісно ж, – він.

– Любимая, у нас срочное задание, мы выехали в … – Вмить настрій як рукою зняло. Цілих два тижні ми не бачились. Вперше, за весь період, відколи ми разом. Я так хотіла до нього, хотіла побачити, обійняти, відчути його тепло, ніжні обійми, лагідні доторки. Та в нього завдання. Гаразд, я ж знала, що він не буде ніколи тихо сидіти вдома, чекаючи на мене.

Проходить ще тиждень, їду вже з впевненістю, що побачимось ми от – от. Та… Знову трапляється абсолютно непередбачувана ситуація, і їх групу відправляють кудись. І знову не відомо, коли ми зустрінемось. І знову серце розривається від переживань: просто не хочеться вірити, що якісь там дві години не вистачило, аби нам зустрітись.

Читати далі


Україна. Піски. Пленер 2015р.

В будиночку інформаційного ця живописна група інтелектуалів – шість художників і журналіст-документаліст – побувала двічі. Вперше – перед Пісками, вдруге – після фронту. Спочатку збуджені, схвильовані, друзі нашого білоруського побратима і літописця – Антося Тєлєжнікова, розпитували про наші добровольчі будні, про ДАП. Сперечались про доречність наступу і компетентність армійського командування. Повернулись притихлі. Більше мовчали. І розповідали про враження і напрацювання, – майстри-художники їздили у Піски на пленер. Вже тоді ми домовились з живописцями Олександром Пушкіним і Тарасом Носаром, що вони напишуть, коли і де відбудеться виставка їх робіт.

Читати далі


Сумні мої ангели

Українська Добровольча Армія

Що приводить стариків на війну? Що примушує покинути домівку – теплу, чи не дуже – і переселитись в окоп, у бліндаж, в казарму? По-різному буває. У когось повна хата пармалата: діти, онуки, - оптом на голові. У когось навпаки – діти розлетілись, і виявилось, що говорити ні з ким, бо вже давно згасло сімейне вогнище. Буває, що сина в армію призвали, чи серце в добровольці повело. І схотілось бути поряд, прикрити собою, раптом яка біда. А буває.. у добровольців часто буває так міркують:

- Я подумав: якщо мене уб`ють, то – нічого. Я вже пожив на світі, дітей-онуків поглядів, роботи немало переробив. А молодих шкода! Їм ще треба жити й продовжувати свій рід.

Читати далі


Бій під Дібровою. Повномасштабні бойові навчання 5 ОБ УДА

Військовий повинен воювати, або вчитися воювати, інакше він – не військовий. Зараз основні сили бойових батальйонів УДА відведено з передової. Воюють тільки окремі групи у складі ЗСУ (і з шевронами ЗСУ), про здобутки яких нам не дозволено розповідати докладно. Основний же склад постійно навчається і тренується, удосконалюючи здобуту в боях військову майстерність.

Повномасштабні навчання в умовах, максимально наближених до бойових, проходить 5 Окремий батальйон Добровольчої Армії.

- Ворог силами до двох тактичних груп в кількості 1000 сепаратистів зайняв оборону по рубежу N. Тактичні групи підсилені танками Т-90, БМП, БТР, САУ, СПГ і системою залпового вогню «град». Силами 25 ОДБр, окремими частинами 93 та 95 ОДБр по рубежу ворога був нанесений масований вогонь, в результаті якого ворог поніс великі втрати і відступив у район населеного пункту NN. О 8.00 ранку наші війська перейшли в наступ. Згідно даних аеророзвідки, помічені залишки супротивника в районі населеного пункту Діброва-кар`єр. Перед батальйоном поставлена задача висунутись у район населеного пункту, підтвердити дані аеророзвідки і знищити залишки ворога, атакувавши його.

Це – не оперативна інформація з фронту, а легенда, на основі якої будуть розгортатись події на імпровізованому навчальному «фронті».

Читати далі


Всі відео від Сектору Правди: