Така вже певно людська натура, - прикрашати свій побут. Тісний, пропахлий безкінечним димом «буржуйки» кубрик – колишня кімната напівзруйнованого помешкання. Вікон нема… віконниці щільно закладені мішками з піском… війна …

Навели і підтримуємо порядок. Душа воліє прекрасного: поступово над лежаками з’являються прикраси – малюночки, ляльки- мотанки, обереги, виготовлені дитячими руками та завдяки волонтерам доставлені до нас. Вішаки, стільці, посуд на полицях та інші елементи необхідного у побуті – все це нормальні життєві потреби. Звично, що серед усього цього затишку та тепла – особиста зброя. Вона ніби перекреслює все те, що прикрашає наш побут, бо від неї віє холодом. Бо чому ж ми тут?!

Обстежуючи територію на предмет "сюрпризів", друг Бен знайшов та приніс до кубрика чеканку великого за розміром формату. Усі заклопотані, у кожного клубок невирішених проблем, тому ніхто на картину уваги не звернув.

            Маргоша- кішка королівської зовнішності - спить, згорнувшись клубочком на лежаку. У тісному кубрику «буржуйка», ніби курець, видиха всередину їдкий дим – нема тяги та сирі дрова. Маргоша вже звикла , бо тепло  «кісток не ламає .

            І сниться Маргоші сон…

            Перехідщина. Все навколо нове. Пахне свіжою фарбою від підлоги та вікон, вперемішку з кислуватим запахом від новеньких наклеєних шпалер.

            Маргоші місяць від народження. Чиїсь руки опускають цей пухнастий у три кольори клубочок за поріг напівпорожнього помешкання, - така вже традиція новосілля…

            А далі - дзвін келихів, лунали пісні, а дитячі рученята пестили, совали, як ляльку, шоковане кошеня.

«Приїхало штабне начальство!» –В одну мить розлетілася новина по усьому підрозділу, отже, - недарма. Мільйон здогадок, припущень, домислів... Мети приїзду ніхто ж не знає, а це - найважче.

Глянув, – стоїть з комбатом «мужик» у камуфляжі, про щось розмовляють… Та за мить ситуація різко змінюється: підходить, подає руку, вітається. Коротко представляється: «друг Сокіл». І так з усіма, хто є поруч. Шило в мішку не заховаєш, зразу ж відчув – переді мною людина військова. Причому, не за формою, а за своїм внутрішнім змістом: раціональністю чітких, до глибини продуманих вчинків та дій, акуратністю, виваженістю думок, їх формулюванням. Останнє особливо проявилось увечері в тісному кубрику за чаєм. Глянути зі сторони: сидить посеред нас такий же, як і ми, простий вояк. З тими ж наболілими проблемами, шуткує, «підколюючи» нас, а ми – його. Рівний серед рівних.

Буття визначає свідомість. Ні, це - не питання діалектики як вчення філософії, а мій особистий висновок про вплив на нормальну людину наслідків війни.

Тому, якщо у вас слабкі нерви, не читайте подальших рядків...

Ми – нащадки тих, хто полишив плуга посеред недоораного поля, витерши піт з чола, зняв шаблю зі стіни, пригорнув і поцілував дружину та дітей, вклонився, попросив благословення у батька–матері, сів на коня і поїхав захищати Богом дану землю. Проливаючи на неї свою кров і кладучи свої голови у січах з татарською потопою.

Еріка

Враження від цієї зустрічі зовсім позбавили сну… Оце сів і пишу.

Навідались у гості двоє – із добровольчого підрозділу, воюють поруч.

Я в наряді , «на очах». Ледь жевріючи, світло лампочки вихопило з темряви постаті з «Калашами» за спинами . Вітаємось та знайомимось:

- друг Журба, – мовить чоловік віком років за 60, - а це – Еріка, служить у нас снайпером.

А це - подарунок, - простягнув коробку печива, - теж хліб. Я служив тут улітку. Заїхав попрощатися з побратимами. Здоров’я зовсім здало : даються взнаки поранення і контузія , отримані ще на Майдані , де був сотником, - тому пора на відпочинок. Де можна знайти моїх?

Спогади 25-річної давнини. Події 19-22 серпня 1991 року сколихнули не тільки жителів колишнього СРСР, а й усю світову спільноту. Тріщала по швах колишня мега-імперія. У ті часи я, разом зі своїми друзями, проходив військову службу на Кубі, або як її ще називають - Острів свободи.

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР був проголошений «Акт про незалежність України», що прийнято вважати датою створення української держави в сучасному вигляді. 26 серпня, вранці, на шикуванні командир роти наказав зробити два кроки вперед всім, хто прибув з України. Тоді нам уперше повідомили, що всі ми тепер належимо до іншої держави. У строю почулися розгублені запитання: «Що це означає?», «І що нам тепер робити?». Замість відповідей ми почули лише узагальнюючу промову командира: «Ми з вами всі разом несли дуже важливу місію. Обов`язково повернетеся додому та через багато років будете розповідати чим займалися». Якщо я скажу, що саме тоді я відчув себе громадянином України, то це буде нещиро. Усвідомлення й розуміння цього факту приходило поступово. Звісно, знаходячись під повним впливом радянської ідеології та за відсутності доступу до правдивої історії, на душі було сумно й тривожно. Ніхто не знав що чекало нас попереду.

Чи не кожен селянин знає, що сівбу озимих найкраще проводити в період від першої до другої Матері Божої. Але не завжди була змога цього дотримуватись. Пригадую розповіді учасників Першої світової війни. Зокрема про те, що, повернувшись додому, вони найперше запитували, чи всі живі і чи засіяне поле. Та не все поле було засіяне. Чоловіків віком від 18 до 52 років мобілізували. З села забрали багато коней. Отож, після війни чоловіки засівали поле в середині січня: була відлига, заволочили і сіяли. Жінки і підлітки у Першу світову тримали плуг, йшли з сівнею, косою, а восени махали ціпом. В Бучацькому повіті, особливо у північній частині, було спалено багато осель. Тут довго стояв фронт. В той час можна було побачити жінок з бардинкою в руках. Будували вони примітивні хатки чи землянки. А діти з 7­8­річного віку волочили кіньми, тримаючи високо руки, ледь дістаючи вуздечки.

А ще безкінечні форшпани: підвезення хліба, будівництво доріг, копання окопів. І це здебільшого в голоді, зношеній, полатаній полотняній одежині. А на фронті дуже боялись московської неволі. І хто вже туди потрапив, то довго­довго не повертався додому. Ще тоді москаль знущався над нашим народом. Якби не революція 1917 року, то тримав би ще довше полонених. Багато хто потрапив у концтабори. Вже з 1922 року вони склали вагому складову радянської економіки. 8 травня 1933 року Сталін і Молотов підписали інструкцію про вивезення населення до Сибіру і в Центральну Азію. З України належало вивезти 24000 родин.

В той же час збільшилася кількість московського населення в Україні: у 1926 р. українців ­ 75,1 проц., москалів ­ 8,1 проц., інших ­ 6,3 проц.; у 1959 р. українців – 76,8 проц., москалів – 16,9 проц., інших – 0,3 проц.

Так проводились винищення української нації і колонізація України, заселялася всяка нечисть, в тому числі вірні ленінці. А як же проходила русифікація в межах московської імперії? Проаналізуємо це на основі перепису населення в процентах. 1897 р.: москалі – 46,3, українці – 21,5, інші – 32,2; 1926 р.: москалі ­ 52,9, українці – 21,2, інші – 25,9; 1939 р.: москалі 58,4, українці – 16,5, інші – 25,1; 1959 р.: москалі – 54,7, українці ­ 17,8, інші – 27,5.

Державний апарат в Україні 1928 р. складався з таких національностей: у Києві ­ 30,5 відсотка українців, москалі – 33,4, євреї – 30,2, інші – 5,8; по областях: українці – 54,3, москалі – 17,2, євреї – 22,6, інші ­ 5,9.

У той же час в тюрмах найбільше в’язнів було саме з України: 1927 р. – 200000, 1930 р. – 2500000, 1933 р. – 4500000, 1936 р. – 7500000, 1939 р. – 12500000, 1941 р. – 14000000, 1948 р. – 19800000,1951 р. – 16000000, 1955 р. – 12300000, 1956 р. – 14000000, 1958 р. – 11000000.

У цьому загалі москалів, що складали 55 проц. усього населення в СРСР, у концтаборах було тільки 15 проц. Українців, яких в СРСР було менше 18 проц., в концтаборах знемагало понад 45 проц. Москалі всіляко приховують ці та інші цифри, які свідчать про їхні злочини протягом всієї історії. Облудна Москва і нині бреше світовій спільноті на всіх напрямках міжнародних відносин. Та й не тільки російський народ, перетворений на зомбі, молиться до ікон Путіна. Хоч їхня віра така, що нічого дивного в цьому немає. Вже після війни розподіл капіталовкладень був несправедливим. Подивимось, як саме: воєнні втрати Московщини складали 255 млрд. рублів або 31,6 проц., України – 285 млрд., або 47 проц. Розподіл коштів на відбудову був таким: Московія – 62,7 проц., Україна – 19,2 проц. Так тривало і в подальші роки. Ось промовистий приклад. В Московії на кожного жителя припадало товарів на 27 проц. більше, ніж в Україні. Зате в Західній Україні в кожному райцентрі був відділ КДБ, чого не було в Росії.

З України кращу продукцію доставляли до Москви і Ленінграда. Якісний газ із Дашави теж ішов туди. Зазнавала тиску та дискримінації і видавнича діяльність. Згідно з переписом населення в 1959 р. в СРСР українців було майже 18 проц., а газет і журналів українською мовою видавалося лише 7 проц., книжок – 5,5 проц. Нинішня влада в Росії – цілком логічний і закономірний витвір народів Московії. Крок за кроком ця країна йде туди, куди їй дорога. СРСР знищив себе. Цього слід чекати і від РФ. Хто знає мусульманський світ, зокрема арабський, той погодиться з цим твердженням. На межі ХІХ­ХХ ст. Англії належали колонії, територія яких була в 103 рази більша від неї, а Афганістану не могла покорити. І це не араби. Арабських країн є 22 з населенням близько 350 млн. Це найбільш радикальні ісламістські держави, в т. ч. і Сирія. Дамаск, столиця Сирії, існував задовго до приходу євреїв на обітовану землю. Там війна буде доти, поки не доб’ються свого. А Росія «вгрузла» в ці піски по самі вуха. Розплата буде обов’язково. Хто знає, той з тривогою чекає подій у Москві, аналогічних 11 вересня 2001 р. в Нью­Йорку. Все, що відбувається в Україні, також закономірне і очікуване для того, хто знає, що за все треба платити. За свою землю слід боротися. Так, ніби в гостях, поводили себе багато жителів Донбасу. Не дбали про культуру, занедбали релігію, нехтували національними цінностями, догоджали ворогам своєї держави. Врешті­решт отримали те, чого і слід було чекати.

Якщо людині добре – вона втрачає пильність, якщо дуже добре – може зрадити. Націоналісту не буває дуже добре, бо він завжди бачить загрозу, яка постійно чатує на цю чи іншу країну. В світі немає жодної держави, у якої націоналістичний рух аналогічний якійсь іншій. Кожен націоналізм єдиний і не має аналогів. У багатонаціональних країнах він зводиться до шовінізму, а в період політичної кризи ­ до расизму. Державний і побутовий шовінізм зараз має місце в Росії. Плюс вічна русифікація, яка призвела до знищення багатьох народів. Тут відкрита перевага російської нації. Тобто фіно­монголо­алтайської раси. А точніше залишків Золотої Орди. В 60­х роках ХХ ст. расизм (ку­клус­клан) був у США.

Наші люди, які на заробітках в Росії, кажуть, що москвичі не хочуть працювати. Це не новина. Вони так навчились, бо їхні уряди завжди поневолювали народи, створювали концтабори, оголошували ударні косомольські будови. Так козаками був побудований Петербург, в’язнями ­ Волго­Донський канал і Байкало­Амурська магістраль.

У Московії бояться, що не сьогодні­завтра можуть винайти альтернативу нафті. Ось тоді – гаплик. За їхніми словами, 45 проц. бюджету Росії дають нафта і газ.

Після виборів до Держдуми ціни в Росії різко пішли вгору. Невдоволення наростає. І чим пізніше воно вибухне, тим гучнішим буде. А буде обов’язково. Безтурботне життя за рахунок природних ресурсів, відібраних у якутів, бурятів, нанайців, чукчів і ін., врешті­решт закінчиться.

Як кажуть, «хто не виробив, той вистогне». Ми не зловтішні, але пам’ятаємо, як бідували наші предки сто літ тому, коли Брусиловська офензива призвела до спалення мирних, побожних осель наших предків.

Ігнатій РУДИЙ.

с. Озеряни.

Використано видання українсь­кої діаспори «Українська видавнича спілка». Лондон. Грудень 1962 року.

- Если хочешь идти с нами - туристом не пойдешь.

Це означало, що вперше мені доведеться взяти до рук зброю, тобто свідомо перейти межу між свідком та учасником подій. Мені видали "сучку" і заряди до РПГ, приставили до гранатометника і сказали щоб не відходив. Бої за аеропорт були в самому розпалі і розгоралися щодня більше і більше. Розвідгрупа ДУК ПС виходила на Опитне, яке тоді ще було "нічиє" і мені було реально стрьомно. Неприбрані поля чорних соняшників з обох боків, спалений "бобік" в лісополосі, ворожі міни позначені прапорцями "партії регіонів", іти лише слід в слід і в голові пульсом бахкають думки "А якщо реально треба буде стріляти? Що робити знімати чи відстрілюватись? А якщо візьмуть в полон?" Ніби читаючи мої думки хтось із хлопців тоді дав мені гранату "про всяк випадок" і шифри мої стали нестерпними. Одна справа ховатися від артилерії і зовсім інша - лізти сєпарам на рожон. А тут ще прям посеред поля нас почали крити мінами - видно якась падла нас спалила і тепер їх "васільок" лупашив наугад.

М

іни пролітали низько-низько над головою, так, що навіть на відео чітко можна розрізнити як вони шуршать в повітрі, і падали в соняхи. Сєва - командир групи, тоді повернувся до мене, знизав плечима з жартівливим виразом обличчя, типу "ну, шо ж поробиш" і ми поперли далі. Минули кладовище і ось треба перейти по дамбі щоб потрапити у саме Опитне - 150 метрів абсолютно відкритого простору і хто там на тебе дивиться через оптику - невідомо. Прям перед мостом, маякуючи одне одному на мигах, хлопці розсипались в різні боки, а я, вперше за півроку на війні ледь не запанікува. Я не знав за ким бігти, а пояснити мені ніхто не пояснив. Мозок в секунду обробляв тисячу думок від того що я зараз палю всю контору, до того, як переживуть батьки коли мене привезуть додому з діркою в голові..ну ви знаєте як воно буває. Мозок панікував, а тіло в нерішучості застигло прям посеред дороги. Здається хтось шикав на мене з кущів аби я вшивався геть і саме тоді до мене спокійно підійшов Сєва і тихо спокійним голосом сказав мені на вухо: "Всё нормально. Ты главное не суетись" і показав пальцем куди мені сховатись.

Не знаю, як подіяла ця магія, але мій ступор зняло як рукою, голова прояснилася і руки з ногами запрацювали як треба. "Ты главное не суетись" - ну нічого в цій фразі особливого немає, але в тих обставинах і таким тоном яким вона була сказана - вона відклалася просто під кору мозку. Ще потім не раз і не два я згадував її в Пісках, Авдіївці та і в тому ж самому Опитному. Кілька разів в скрутній ситуації, коли біжиш напіврачки, а на голову падають відсічені кулями гілки дерев, або коли преш ноші з 200тим вояком, а сєпари криють вас всім чим можуть - в голові сам по собі звучить Сєвин голос: "Всё нормально. Ты главное не суетись".

Коли я потрапив у Опитне вдруге за нами виїхала полювати сєпарська "беха". Ми чули як вона ганяє сусідніми вулицями періодично пострілюючи в кущі, аби викликати нас на бій. Група тоді була значно більша і частина гарячих правосєків, звичайно ж, пішла ту "беху" палити. Кількох чоловік лишили прикривати. І ось я сиджу в чорних соняшниках, із зарядженим РПГ-7, через дорогу посміхається з кущів Сєва і показує мені великим пальцем "клас" і мені вперше хочеться (!) аби та клята "беха" вилетіла зараз на наше перехрестя, бо я точно знаю, що спалю її к єбєням....а вже потім познімаю.

Лише через два роки я потрапив до Сєви на могилу і побачив на пам'ятнику напис: "Счастя, радості, добра..." і портрет, який я зробив тоді в Опитному. І дивне це відчуття... не хочеться мені вірити, що заради цього портрету я туди і ходив. Хочеться вірити, що раз вже так сталося, то хай це буде моєю тобі подякою... і не останньою/ Спасибі тобі, Сєва. Я більше не метушусь!

3 жовтня 2016р минає два роки, як загинув Скельд (Святослав Горбенко).

Познайомився з ним в навчальному центрі ДУК, були в одній чоті. З банди буйних малих він сподобався мені найбільше. Розумний не по віку, завжди тримався ніби в купі, але трохи осторонь. З задоволенням навчався чомусь новому. Так як там мене спробували перейменувати в Матроса, любив називати мене "Матрозен" і завжди посміхався.

Волонтери – це душа та серце народу. Саме завдяки їхній відданості та силі українські воїни змогли встояти перший натиск ворога. Саме з їхньою допомогою ведуть боротьбу добровольці й до нині.

В місті Дубно, Рівненської області живе чимало волонтерів. Різного віку та національності. Деякі не забувають свою Батьківщину навіть через десятки років проживання на чужині. Ми поспілкувались з координатором Дубенського осередку Національного Руху ДІЯ, волонтеркою Валентиною Сіньковською, щоб краще дослідити це питання та розповісти про волонтерів з цього мальовничого краю Рівненщини.