Тренування Другої Штурмової Роти 5-го Окремого Батальйону Добровольчого Українського Корпусу ПС "Поплавки"

Капелан ДУК ПС "друг Леман" презентує компактний "капеланський набір", зроблений ним власноруч з відстріляних гільз.

Стоматологи та протезисти з міста Рівного, з Тернопільської та Івано-Франківської області безкоштовно, як справжні патріоти-волонтери, лікують бійців Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору. Вони працюють практично цілодобово... Недавно вони за допомогою волонтерів відкрили та обладнали вже другий кабінет - цього разу у 8 Окремому батальйоні ДУК "Аратта"

Мій світ. Затишний світ дружини успішного бізнесмена, матері двох дітей-погодок. Світ, у якому жили лише я, він, наші діти та мої вірші. У якому інтер’єри тренажерних залів, косметологічних кабінетів, кав’ярень по п’ятницях із подругами змінювались вересневими пустинними пляжами та світлими холами готелів із живими квітами на столах.

Що віщувало його зникнення? Незрозумілі посмішки друзів, коли я намагалась пояснити свої передчасні повернення з-за кордону, тим що там навіть церковні дзвони й осіннє листя під ногами промовляє до мене чужою мовою. Відмова від машини, яку він хотів мені подарувати на честь народження сина, викликана страхом втратити радість неспішних піших та велосипедних прогулянок моїм старовинним містом. Коробки з речами для дитячих будинків, що стали звичною частиною інтер’єру нашого передпокою.

Коли саме він зник? 30 листопада 2014, коли я побачила в новинах побиття студентів? Коли вперше поїхала на Майдан?..

Саме такі люди переможуть маскальську орду і систему.

Під Павлоградом люди роблять дива, для збереження життя наших хлопців.

Бійці відгукуються про нього по різному. Хтось, як про мудрого наставника і “бога артилерії”, хтось, як про рідного батька, ще хтось, як про цілеспрямовану і вперту людину, здатну вирішувати складні питання і досягати поставлених цілей. Інші підкреслюють непересічне почуття гумору і відкритість. Але всі сходяться на думці, що полковник – людина неординарна і гідна поваги.

Чого вартий лише той факт, що кадровий військовий, людина російськомовна і в такому віці, коли вже сформовано життєві критерії і цінності, коли життя йде своїм, цілком забезпеченим і вмотивованим, руслом, лишає все і їде давати військові вишколи в польових умовах саме тим, проти кого спрямована пропагандивна машина Кремля і до кого неоднозначно ставляться в самій Україні.

Легендарна артилерія ДУК ПС, той самий “джаз-бенд”, від мелодій якого в сепаратистів відпадало бажання воювати, а в Росії зустрічали рефрижератори “гумконвоя” з траурними стрічками – то його праця.

«Місто у Слобідській Україні, районний центр Луганської області. Розташований на півдні Середньоруської височини, на лівому березі річки Айдар.

Засновано на території Острогозького полку Слобідської України.

Російсько-українська війна:
- 5 вересня 2014р.бійці 80-ї аеромобільної бригади та батальйону «Айдар» потрапили у засідку між селищем Металіст і містом Щастя. Упізнані тіла загиблих відправили додому. 28 неідентифікованих тіл військових поховали у Старобільську.
- Вересень 2014. На прохання академічного товариства до Старобільська евакуювали Луганський Національний Університет імені Т.Г. Шевченка.
- 28 грудня 2014. Невідомі особи влаштували в місті теракт: на вулиці Урицького в сміттєвому контейнері спрацював вибуховий пристрій, у той час поруч знаходилися 53-річний військовослужбовець та місцевий мешканець. Обидвох поранило.

Сьогодні в Свято-Покровській церкві відбулося народження ще однієї правосєківської сім'ї:

бійця ДУК ПС друга "Далі" та його красуні нареченої Оленки. Бойові побратими вітають їх з цією визначною подією, адже побратими - це люди, які розділять не тільки гіркоту війни, а й хвилини щастя. В цей день на Небесах уклався ще один вічний союз, в цей день на землі з'явилася ще одна щаслива сім'я. Бажаємо вам щастя, любові, злагоди, та побільше маленьких діточок, а мир на нашій землі ми обов'язково здобудемо спільними зусиллями! Слава Нації!

Я вже РІК!!!

Повний, цілий рік перебуваю в 5-му ОБ ДУК Правий сектор. Я бачила за цей рік багато. Бачила бійців, які приїжджали після декількох місяців навчальної бази, та так і не змогли вирушити на війну. Бачила дівчат, які приїжджали влаштовувати особисте життя й їхали додому ні з чим. Бачила неймовірно фанатичний героїзм 19-21 річних хлопців, які віддали своє юне, сповнене намагань, віри, сили життя за Україну. Бачила батьків, дідусів, які не воюючи зі зброєю в руках, та віддають всі свої сили - возять бійців на передову, не відпочиваючи по 2-3 доби поспіль. Бачила жінку, яка залишила все і працює на абсолютно "голому" патріотизмі. Бачила весілля та розлучення бійців. Бачила як сходять з розуму та як повертаються після жахливих неодноразових контузій до реальноті. Бачила, відчувала, як снайпер працював по нашій автівці, коли їхали з Пісків та не вцілив. Чула гуркіт ворожої арти в Пісках.

Та просте, банальне запитання мами бійця: "А куда это он собрался?", - мене збило з пантелику. Я вперше не знала, не розуміла що відповісти. Я неодноразово повідомляла рідним загиблих наших бійців (переживаючи цю втрату з ними, виснажуючись морально), про їх загибель... Та сьогоднішнє запитання мене просто вибило…

Ми - тут бачимо свою реальність. Війну. Країну, за яку готові померти. Та... Там, на цивілці є ті, хто нас любить, хто переживає, хто молиться щоденно за нас. Нам легше сказати їм, що все добре, не переживай, так треба. Та як їм залишатись тут? Як їм, не розуміючи чому і куди ти їдеш - сприйняти твоє "все добре"? Я в розпачі...

P.S. Донечко, я достеменно знаю,- я тут задля тебе, задля твого майбутнього. Вибач, рідненька, що ростеш без мами вже рік. Я люблю тебе сонечко так сильно, як люблю свою країну. Ти в мене розумна дівчинка, ти зрозумієш.

P.P.S. Рідні, підтримуйте частіше своїх воїнів. Їм просто необхідна ваша підтримка!

Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Соборна Українськая Держава,
Вільна й міцна від Сяну по Кавказ!
Марш українських націоналістів

Кажуть, що в кількасотлітній національно-визвольній боротьбі український народ втрачав найкращих, розумних, свідомих. Інші ж, із заячими душами, пристосовувалися, гнулись. Чи не тому зараз бракує справжніх козаків, ми ж бо є нащадками саме тих «свинопасів та гречкосіїв», що виживали з опущеною головою.

З цим хочеться погодитись, коли під час Визвольної війни на Донбасі по мирних областях зустрічаєш рум’янощоких чоловіків призовного віку не під військкоматами, а по барах-клубах в дорогих авто. Так, винна і недодержава, що не зуміла скористатися патріотичним вибухом задля мобілізації і перемоги. Проте, намагаються не помічати війну не лише юнки в бікіні на чорноморських пляжах, а й багато хто з нас, невідмобілізованих/медкомісію пройшовших (може пронесе?), тут і сьогодні.

Сьогодні рік від тих подій, які переламали моє життя. 14 серпня, 2014 рік. Їду з бази ДУК в Київ на два дні виступити на концерті в підтримку Азова "Чорне Сонце". Брудна, втомлена, голодна. На півдорозі дзвонить телефон. Отець Петро, капелан ДУКу. Чую у слухавці: " Вибач, що несу таку звістку, але мушу повідомити. Зірваний не повернувся з бою під Ілловайськом..." Потім упевнююсь в достовірності, прощаюсь, кладу слухавку і...